Ангел над урвищем

Він загинув у бою, а вона стояла над урвищем, свіжий вітер бив їй у лице так сильно, немов хотів розбудити. Унизу шуміла ріка. Далеко, між полями, догорав вечір. - Якщо я ступлю вперед, ти ж мене впіймаєш, Ярославе? - спитала вона. Вітер одразу смикнув її волосся вгору. І на мить їй здалося, ні, вона знала, що це він торкнувся її волосся.

Ярослав загинув три тижні тому. У хаті ще стояли його чоботи. На лаві лежала сорочка, яку вона не прала, бо в комірі лишився його запах - дим, трава й трохи заліза. Люди казали: - Він тепер біля Бога. Вона теж хотіла вірити. Бо Бог точно є. І Ярослав був добрий. Але добрі люди теж убивають, коли війна приходить до їхнього дому.

Він стріляв у людей, - сказала вона вітрові. - То чи пустив його Бог до себе? Вітер приніс запах мокрої землі й молодого листя. Ярослав колись відповів би просто: - Я став між тобою і ними, стіною з куль, крові й власного тіла. І пав там, аби жоден із них не дійшов до тебе живим, кохана. Вона заплющила очі. Перед нею знову стояв він - неголений, змучений, із руками, що пахли тютюном і яблуками. Тими самими яблуками, з яких він щовечора зрізав шкірку дуже старанно, знав: вона її не любить.

Перед від’їздом він довго тримав її біля воріт. - Не проводжай мене очима, - попросив. - Я тоді не зможу піти. - А як проводжати? - Усмішкою кохана. І живи так, ніби я просто затримався й ось-ось повернуся - страшенно голодний, як завжди. Вона засміялася й пообіцяла зварити найкращий борщ. Тепер борщ стояв у холодній печі вже 7 день. А Ярослав не повертався навіть уві сні.

Вона підійшла ближче до краю. Камінці посипалися вниз і довго не торкалися води. - Ти ж тепер янгол, - прошепотіла вона. - У тебе мають бути крила. Ти мене впіймаєш. Я точно знаю. Вітер ударив у груди - різко, майже люто. Так само Ярослав колись відштовхнув її від дороги, коли на них летів кінь. Вона впала в траву, а він потім виціловував її подряпані долоні.

- Ти ж помер, щоб захистити мене, - сказала вона. - Захисти ще раз. Знизу долинув самотній крик птаха. І на одну коротку мить їй здалося, що Ярослав озвався: - Від кого? Вона заплющила очі. - Від болю, любий. І від мене самої. І тоді вона заплакала - крізь неї лило сльози все життя, яке вони мали прожити разом. Голосніше, ніж будь-коли дозволяла собі перед людьми. Плакала захлинаючись, ламаючись навпіл - горе, тижнями замкнене всередині, ринуло назовні.

Вона згадала його останній лист. "Тут холодно. Але коли замерзаю, стискаю в кишені твою стрічку. Вона досі пахне тобою - а значить, домом. Мій дім - це ти. Не знаю, чи Бог ще дивиться на нас. Але коли мені стає страшно, я думаю, що Він дивиться твоїми очима. І тоді я витримую". Тоді вона не зрозуміла цих слів. Тепер вітер сушив сльози на її щоках, і раптом їй подумалося: якщо Ярослав тепер біля Бога, то, може, вони дивляться на неї разом? А може, відтепер Бог дивиться на неї його очима.

- Ти хочеш, щоб я прийшла? - спитала вона. Вітер раптом стих. Стало так тихо, що вона почула власне серце. Воно билося нерівно, боляче, але билося. І в цій тиші до неї знову повернувся голос Ярослава: - Я вже одного разу став між тобою і смертю. Не змушуй мене робити це знову звідти, де мої руки тебе не дістануть. Не клич її, кохана. Я кричатиму так голосно, щоб смерть не почула, як ти її кличеш. Вона розплющила очі. На землі біля її ноги лежало маленьке біле перо.

Вона підняла його. - То ти не впіймаєш мене? Вітер ударив у груди - ще раз, сильніше. Штовхнув її геть від урвища. Вона відступила на крок. Перед очима замаячили спогади: його перший погляд, її незграбна, але така щира усмішка, яблука без шкірки. Кохання не простягає руки, щоб забрати до себе, воно щосили штовхає назад - у біль, у порожню хату, у ранок, якого до крику не хочеться зустрічати. Життя, розбите вщент, усе ще лишається життям. Він помер, щоб вона залишилася.

Вона сіла в траву й довго дивилася, як темніє ріка. - А як мені жити без тебе? У голові озвався його сміх: - Погано. Спочатку дуже погано. - А потім? - Потім навчишся носити мене не камінем на серці, а теплом у душі. Вона притиснула перо до губ. Цього разу їй вистачило й цього.

Додому вона йшла повільно. Вітер бив у лице, плутав волосся, ліз під комір. Живий, холодний, нестерпний. Біля дверей вона побачила Ярославові чоботи й уперше не впала перед ними навколішки. Лише сказала: - Я не піднялась до тебе, коханий, пробач мене будь-ласка. Вітер заграв у шибках. І здалося, ніби хтось, хто весь цей час боявся дихати, нарешті видихнув.

Вона розпалила в печі вогонь і вилила старий борщ. Потім зварила новий. Небагато. Лише для себе. Кажуть, янголи підхоплюють тих, хто падає. Не знаю. Янгола вона так і не побачила. Та я певен в іншому, померлі, які справді нас любили, не простягають рук із темряви. Вони щосили тримають нас на цьому боці. Запам’ятайте - справжнє кохання не кличе в могилу. Воно залишає біля неї місце для квітів. А живим - право одного ранку прокинутися від горя й знову захотіти жити.