Гринько та Оленка у клуні

Оленка вперше побачила Гринька без штанів і завмерла. Подивилась униз. Потім йому в очі. І знову униз. - Матінко... - Що? Вона затулила рот долонею, але плечі вже здригалися від сміху. - Не смійся. - Я не сміюся. - Ти смієшся. - Бо ти стоїш такий поважний, наче воно в тебе зараз саме свататись піде. Гринько потягнувся по штани. Оленка схопила його за руку. - Я не казала вдягатися.

До того вони вже цілувалися. І не раз. Але сорочки завжди лишалися на місці. Цієї ж ночі у старій клуні Оленчина долоня вперше ковзнула Гринькові під полотно й лягла просто на вологу спину. Він аж перестав цілувати. - Що? - Нічого. Насправді було все. Її пальці були прохолодні. Його шкіра гаряча. Волосся лоскотало щоку. Від неї пахло серпневою ніччю, яблуками й потом після танців. І раптом цього стало забагато для однієї голови.

Гринько потягнувся до зав'язки на її сорочці. Раз. Другий. Пальці не слухались. Оленка терпіла. Потім не витримала: - Ти мене роздягаєш чи вузол на возі в'яжеш? - Мовчи. - Я мовчу вже цілу вічність. Вона сама розв'язала зав'язку. І тут сміливість кудись поділася. Тримала сорочку пальцями коло грудей і дивилася на нього. Гринько теж мовчав. Вона повільно відпустила тканину. Сорочка зісковзнула з плечей.

Гринько забув, як ковтати. До цього жіночі груди існували десь у розмовах парубків, у фантазіях, у випадкових поглядах біля річки. А тепер були перед ним. Теплі. Живі. Так близько, що він бачив, як вони ледь підіймаються разом із її диханням. Оленка витримала його погляд кілька секунд. Потім прикрилась руками. - Ну? - Що? - Скажи хоч щось. Він видихнув: - Молю, не закривай. І вона повільно опустила руки.

Торкнутися виявилося страшніше, ніж побачити. Гринько підніс долоню й зупинився. Оленка глянула на нього, взяла його за зап'ясток і сама притиснула руку до себе. Він тихо втягнув повітря. Шкіра була м'якша, ніж він уявляв. Тепліша. І від простого руху її тіла під його долонею в нього в голові зробилося порожньо. Оленка це помітила. - Ти дихаєш? - Здається. - Добре. Бо я вже почала хвилюватися.

Потім роздягався він. Оленка дивилася вже без сміху. На плечі. На груди. На живіт. Погляд спускався нижче, і Гринько відчував його майже як дотик. Коли одягу між ними не лишилося, вона знову глянула вниз. Цього разу довше. Гринько раптом відчув дивну річ: йому страшенно подобається, що вона дивиться. Оленка почервоніла. - Що? - Нічого. - Тепер уже ти кажеш "нічого". Вона підійшла ближче. - Я дивлюся.

Вони стояли голі посеред старої клуні й раптом не знали, куди подіти руки. Потім руки самі розібралися. Її пальці пішли по його плечах і спині. Його долоня ковзнула по талії, животу, стегну. Оленка здригнулась. Він одразу відсмикнув руку. Вона повернула її назад. - Я не просила забирати. Після цього світ став надто докладним. Чути було її подих. Шурхіт сіна. Скрип дошки. Власне серце. І кожен сантиметр шкіри, до якого торкалася інша людина.

Коли вони лягли, Гринько раптом став серйозний. Оленка теж. Усе, над чим хвилину тому сміялися, кудись зникло. Вона обхопила його за шию. Він поцілував її повільніше. Потім ще раз. Коли їй стало неприємно, вона тихо сказала: - Стій. Гринько відсахнувся так швидко, ніби його вилами штрикнули. Оленка схопила його за плече. - Я сказала "стій". Не "тікай". - Точно? Вона кивнула. - Тільки не поспішай.

Не поспішати виявилося складніше, ніж обом здавалося. То рука не там. То коліно. То сіно колеться. А тоді Гринько так гупнув ліктем об дошку, що клуня загуділа. Оленка зареготала йому просто в шию. - Не смійся. - Я не з тебе. - А з кого? Вона притиснулась до нього ще ближче. - З нас. І після цього все раптом стало простіше. Вони вже не намагалися зробити красиво. Тільки слухали одне одного.

Потім Гринько розказував, що світ ніби зменшився до Оленчиного обличчя. До її пальців на його спині. До гарячого дихання коло губ. До запаху волосся. Цвіркун під стіною кудись зник. Клуня зникла. Навіть власні думки зникли. А потім усе повернулося одразу. Сіно. Ніч. Холодне повітря на мокрій шкірі. Оленка поруч, розпатлана й червона. Вона дивилася на нього й усміхалась так само безглуздо, як він на неї.

Лежали мовчки. Гринько відчував, що після такого чоловік мусить сказати щось велике. Про любов. Про долю. Може, про зорі. Він довго збирав слова. - У мене сіно в задниці. Оленка секунду мовчала. Потім засміялась так, що мало не впала з нього. - Романтик. Витягла соломинку. - Тепер? - Тепер люблю тебе ще більше. - Через соломинку? - Через порятунок. А потім вона поклала голову йому на груди. І великих слів уже не треба було.

Уранці вони вийшли босі в росу. Село було те саме. Півень дер горло. Палажка сварила гуся. Біля криниці брязнуло відро. А Гринькові здавалося, що хтось за ніч підкрутив світ. Трава пахла сильніше. Небо було синіше. Оленчина долоня в його руці важила більше за все село. Надвечір він зайшов до мене. - Квасу. Я налив. За вухом у нього стирчала соломинка. - Добра ніч? Гринько почервонів. Потім усміхнувся. - Іване... ви навіть не уявляєте. Я глянув на соломинку. - Та куди вже мені.