Як баба Палажка і з того світу лад навела

Їхав я якось до Львова по корицю та гвоздику. Візник трапився балакучий, розповів про одне село, де ховали бабу Палажку. Жінка була така господарська, що навіть власний похорон на самоплив не пустила. За життя склала наказ, загорнула в рушник і поклала в скриню. Мовляв, як мене не стане, читайте і робіть як написано, бо я й звідти лад наведу.

Піп розгорнув папір біля печі й почав читати надто урочисто. Хтось із кутка шепоче, що то не царський указ, то Палажка свариться, тому читай простіше. А в наказі все розписано. Попові говорити коротко. Марині не співати, бо голос як двері шкребе. Федя до свічки не ставити, бо рукавом махає. І голосно не ревіти, бо вона мокрого шуму не любить.

Люди так боялися порушити бабин лад, що плакали пошепки, але так старанно, що аж рожевіли. Марина все одно тягла нишком, а Федя, як не відсувай, ледь свічку рукавом не загасив. Піп старався говорити коротко, але від хвилювання вийшло ще довше. А в самому кінці наказу було: козу Маньку до двору не пускати, бо та скотина знайде, що пожувати.

Та де там. Поки всі стежили за Федею та Мариною, Манька спокійно зайшла в сіни й почала жувати край поминального рушника. Дяк завмер, піп замовк, а сусідка схлипнула вже без жодного шуму, просто від сміху. Вийшло так, що баба Палажка навіть на тому світі змогла всіх організувати.

Візник тоді сміявся, а я думав про своє. Отак і живемо. Хтось відходить, а його любов і впертість ще довго стоять біля печі й поправляють комір сусідові. І це, мабуть, найкращий спосіб залишитися з близькими. Просто залишити їм список того, що вони й без тебе роблять не так.