Мед, що розійшовся

- Мій мед, - каже Овсій. - Ба ні, мій, - каже Радько. І обидва тягнуть ту саму бочку на себе, аж мед хляпає їм на плечі й за коміри. Стоять посеред мого подвір'я, липкі, як два коржі, а довкола півсела з горщиками - завтра Спас, мед святити. Але стривайте, бо та бочка - то вже кінець пісні, яка почалася тиждень тому. Овсій і Радько - куми, двори через тин, і мед у них "родить" однаково. А от гонору - у кожного ще на дві пасіки.

Овсій ходить важно, немов під сорочкою грамоту носить, а підперезаний мотузкою від мішка. Радько люльку тримає, як булаву, хоч тютюну в ній не було з Трійці. Овсій каже: у кума не мед, а нахабний цукор. Радько каже: у кума бджоли з нудьги мруть. Домовилися при Дмитрові: міняються вуликами на тиждень, і в кого бджоли в чужому дворі краще запрацюють, того й правда. Помінялися чесно, при людях, за руки взялися.

А вночі Овсієві стало шкода бджіл: пропадуть, сердешні, у того нехлюя. Устав, переніс попід грушею свій вулик додому, чужий поставив на місце і спав солодко - сном чоловіка, що всіх перехитрив. Одного не знав: годиною раніше попід тією самою грушею вже ходив Радько з вуликом на пузі. І так три ночі. Вулики переходили тин частіше, ніж кури, і на ранок уже й бджоли, здається, не знали, чиї вони. Перед Спасом викотили вулики до корчми - показати селу, чий мед справжній.

Овсій глянув на "Радьків" вулик і похолов: ручка нерівна, знайома, сам стругав по третій чарці, ліве плече вище правого. Сказати - значить признатися, де ночами лазив. Тож набрав повітря та на весь двір: - От у кума мед! От бджола! А через двір Радько так само побілів над "Овсієвим" вуликом і так само гукнув. Село ахнуло: помирилися! Баби вже й хустками замахали. Дмитро наточив з обох вуликів по горщику на пробу, а мітку на одному забув поставити.

Отут і понеслося: мій - ба мій. Тут уже я втрутився: став між ними, як тин, - і дістав медом по вуху з обох боків. А Дмитро подивився на кумів, як на дощ у жнива: - Краще б розійшлися. По домівках, кожен зі своїм. - А де тепер чиє?! - крикнули обидва разом і вперше за тиждень погодилися. Тоді Дмитро придумав чесність: - Зливайте обидва в одну бочку. Мед спільний, свячений, і спору нема. Я, дурний, ще й бочку свою дубову виніс. Злили.

Дві хвилини стояла над подвір'ям така тиша, що чути було, як бджола ложку облизує. А тоді Овсій зазирнув усередину: - Мого тут більше. - Ба мого. - Кажу, мого. - Ба мого, бо густіший. Вхопили бочку за держаки: Овсій до себе, Радько до себе. - Пусти. - Ба ти пусти. Клепки крякнули, обручі поскакали по двору, і мед пішов озером по всьому подвір'ю - під лавки, під тин, у сіни.

А зверху хмарою впали бджоли обох пасік і сіли на калюжу поруч, крило до крила, ані спитавши, чий хазяїн кращий. Дмитро став над тим медовим озером: - Краще б розійшлися. І, побожуся, всміхався. Мед збирало все село - ложками, коржами, пальцями, а кури так і зовсім щасливі поприлипали до землі. Дмитро й досі каже, що того року мед був найсмачніший, бо розійшовся на все село. А Овсій із Радьком щороку на Спаса божаться, що пролили не вони.