Не тхір

А вас колись хапала жінка за прутень саме тоді, коли ви сподівалися, що ніхто не бачить? Мене хапала. Баба Палашка - щоб їй очі на лоб повилазили! Ще й до того четверга я мав у селі пристойну репутацію. Мені було дев'ятнадцять, і тіло мало куди більше планів на життя, ніж голова. Голова хотіла оженитися, поставити хату і не соромити матір. Тіло хотіло Марічку - негайно. Але кохав я її тихо, по-господарськи.

Носив їй воду, полагодив хвіртку, на вечорницях сідав так, щоб бачити її навіть здалеку, а слова сказати не міг. Раз доніс кошик від самого ринку і всю дорогу товк про погоду і бабину курку. Про курку, люди добрі. Марічка слухала і чогось усміхалася в хустку. А я дурний думав: от же розумна дівчина, птицею цікавиться. Тож того дня ми стрілися в садку, яблука саме сипались. Вона сміялася з чогось свого, поправляла волосся, нахилилась підняти яблуко, а випростуючись, узялася за мій рукав.

І стала близько. Ох, надто близько. - Микито, ти чого такий червоний? - Сонце. Вона глянула на небо. Хмари повзли товсті, як подушки. - Ага, - сказала Марічка і пішла собі. А я лишився стояти серед яблук і відчув, що мені треба негайно побути самому. До Марічки я лізти не збирався, я хлопець вихований. Совість сказала дівчини не чіпати. Тіло запропонувало інший вихід. На тому й домовилися. Лишалося знайти місце. За клунею хтось ходив і совав снопи. Біля річки дівчата прали.

У садку спав дід, і спав якось насторожено. І тут я згадав! Точно! Сарай Палашки, край села. Сама Палашка щочетверга на базарі. За сараєм полінниця, кропива, високий тин. Кращого місця не мала й миша. Я перевірив двір. Потім ще раз. Кашлянув навмисне, голосно, як на сповіді. Ніхто не відповів. Впевнившись,що я сам, став за сараєм, востаннє озирнувся і взявся вирішувати свою молодечу біду власноруч. Однією рукою спирався на сарай, другою намагався повернути душі християнський спокій.

Спокій уже майже повернувся. Аж раптом за спиною зашаруділо. Палашка трясця, того ранку шукала курку, що внадилася нестися в бур'яні, а заразом пухнасту падлюку, яка крала яйця. Палашка жінка господарська: коли біля її сараю щось незрозуміле ворушиться, вона спершу хапає, а тоді вже дивиться, що воно. Як саме так вийшло, не можу пояснити. Але Палашка схопила мене прямо за прутень. Я закричав. Палашка закричала. Курка, яку вона шукала, теж закричала. Дивно, але першою замовкла курка.

Палашка відскочила, я вхопився за штани, за полінницю і за кропиву одночасно. - Микито?! - Палашко, це не те, що ви подумали! - Я ще нічого не подумала! - То й не думайте! - А що ти тут робив?! - Нічого! Палашка глянула вниз. - Оце в тебе нічого? Невблаганна рука долі - вихованій людині в такій розмові перемогти не дано. - Я думала, тхір за сараєм! - виправдалась вона. - І ви завжди тхорів так ловите?! - А як їх ще ловити? - Палашка знизала плечима. - Тільки цей тепліший був.

Після цих слів мені лишалося тільки бігти. Я рвонув через кропиву, застібаючись на ходу і не влучаючи, матінко чому ж вона така висока. Палашка кричала вслід: - Микито, стій! Та стій, дурню! Я ж нікому не скажу! Отой кінець і почула сусідка з-за тину. Тільки кінець. Без тхора. До обіду село знало новину. Спершу казали, що Палашка застала Микиту за сараєм. Потім: Палашка була з Микитою за сараєм. Далі: Палашка ловила Микиту, а він тікав, та не втік.

Надвечір уже виходило, що я бігаю до неї давно і вона мене всьому навчає. Біля корчми дід Свирид поплескав мене по плечу: - Молодець, хлопче. На старших треба вчитися. Я дивився в землю і крутив пальця, аж до хрусту. Вирішив рятувати репутацію. Дарма. Кожне моє пояснення робило справу гіршою. - То правда, що Палашка тебе ловила? - питає сусід. - Не ловила вона мене! - А що робила? - Схопила. - За що? Я замовк. Сусід кивнув. - Ясно. - А чого ж вона кричала? - питає другий.

- Бо побачила. - Що побачила? Мовчу. І знову те саме: - Ясно. Нічого їм не було ясно. Але слово вже пішло, як вогонь по стерні. А Палашка й не думала нічого приховувати. На криниці жінки обступили її з відрами: - Палашко, а що там у вас із Микитою? - Та я думала, тхір. - І що? - Дівчата, то краще за тхора. І далі собі воду тягне. Все. Після такого хоч із хати не виходь. А вона ще, стрівши мене на вулиці, питала при людях: - Ну що, Микито, тхір більше не бешкетує?

Я червонів так, що моїм носом можна було люльку розкурювати. Сміх села я б пережив. Але ж Марічка. Три дні я обходив її двір городами. На четвертий вона сама перестріла мене біля хвіртки. - Микито. - Марічко, я можу пояснити. - Не треба. Земля піді мною захиталась. - Палашка вже пояснила. Я затулив лице рукою. Крізь пальці бачив, що Марічка кусає губу, аби не засміятись. І точно тримається з останніх сил. - То через мене? - спитала вона. - Що? - За сарай побіг. - Ні.

Вона прищурила очі. - Ну трохи. Дивилась далі. - Добре! Через тебе. Марічка нарешті засміялась, але без злості, а дуже тепло. - Дурний. - Знаю. - Я пів літа чекала, коли ти мене хоч раз додому запросиш. А ти за сараями бігаєш. Вона взяла мене під руку. - Проведеш? - Куди? - Додому, Микито, ближче до ліжка. - Ааа. Проведу. І ми пішли. Ніколи мені так добре не йшлося. Проходячи повз Палашчин двір, я відчув холодок під ребрами. - Марічко! - гукнула Палашка від воріт - Що?

- Ти його далеко від сараїв не відпускай! Я хотів провалитися крізь землю, і забрати з собою ту бабу, щоб її качка копнула. А Марічка засміялась і взяла мене за руку міцніше. А восени на весілля прийшло все село і чомусь кожен хотів глянути, що подарує Палашка. Баба прийшла на весілля з маленьким горщиком гусячого жиру, перев'язаним стрічкою. - Це молодому, - сказала й поставила переді мною. Я вже боявся питати, але Марічка не боялася. - А навіщо йому? Палашка глянула на мене.

- Та щоб наступного разу не на суху мучився. Стіл ліг одразу. Я сидів і думав, що можна було все-таки втекти з власного весілля. Нині я знаю дві речі. Перша: коли кохаєш дівчину, краще сказати їй про це словами. Друга: Палашка не завжди по четвергах на базар ходить.