Велосипед, мама і три кіла яблук

Сигнал різонув по навушниках. Я кинув погляд через плече ще до того, як небо почало крутитися, і побачив його позаду. Надто близько. Маска тисла на щоки, в роті стало сухо й металево. Я стиснув ручку керування. Земля попливла краєм ліхтаря. Руки вже робили свою роботу, а голова запізнювалася. Між двома ударами серця в кабіні запахло пилом з нашого старого двору.

Мені шість. Велосипед завеликий, ноги ледве дістають педалей. Мама біжить позаду, тримає сидіння. - Ти тримаєш? - Тримаю. Не озирайся, Остапчику. Дивись уперед. Я тут. Раз. Два. Три. Я озираюсь. Вона вже далеко. Падаю, здираю коліно до крові. - Ти обманула! Ти відпустила!

Мама присідає поруч. - Відпустила. - Навіщо? - Ти вже сам їхав. Вона витерла кров подолом сукні. Я ревів більше від образи. - А якщо я знову впаду, коли тебе поруч не буде? - Тоді встанеш сам. - А якщо сильно? Мама подула на розбите коліно. - Тоді спершу поплачеш. Я здивовано замовк. - А потім? - А потім прийдеш до мене й покажеш, де болить. Вона підняла велосипед. - Ну що, ще раз? Я тоді був певен, що ненавиджу ці два слова.

Пам'ять сипала дрібницями. Розбита губа у чотирнадцять, а мама питає тільки, чи всі зуби цілі. Зупинка перед училищем. Я вже майже дорослий, а вона тягне мені на шию вовняний шарф. - Мамо, досить. - Шия чия? - Моя. - От і грітися їй твоїй. Я зняв шарф у автобусі. Через роки від сусідки дізнався, що мама стояла, кожен раз автобус не зникав.

Вранці перед вильотом вона дзвонила. - Ти їв? - Їв. - Що? - Мамо... Вона засміялась. Розповіла про кота, сусіда і три кіла яблук, які купила так, наче я завтра приїду. - Навіщо стільки? - Полежать. Перед тим як покласти слухавку, замовкла. - Остапе. - Що? - Просто подзвони, як зможеш. - Подзвоню. Я сказав це між справами. Тепер у небі та обіцянка важила більше за мене.

Небо повернулося разом із сигналом. Загроза нікуди не зникла. Я зловив себе на тому, що весь мій світ тепер позаду. Там був страх. Там була смерть. І там же сиділа мама на кухні біля трьох кілограмів яблук, чекаючи дзвінка, якого могло не бути. Крізь шум я почув її молодий голос: "Не озирайся, Остапчику. Дивись уперед. Я тут". Я перевів очі на прилади. Вдихнув. І руки знову стали слухняними.

Далі тіло знало більше за мене. Перевантаження втиснуло в крісло, краї зору потемніли. Я не думав про смерть. Не думав навіть про ворога. Я рахував. Раз. Як біля велосипеда. Два. Мамині руки вже не тримають. Три. Тримай сам. Літак здригнувся. Чужий силует промайнув збоку. Ще кілька секунд, уривчасті голоси в ефірі. Потім загрози більше не було. Десь позаду лишався дим. Я не озирнувся.

Мене затрусило від страху вже потім. У бою руки були точні, а тепер не могли спокійно лежати на ручці. І я знову побачив маму в пилюці. Одна рука тримає мене. Друга витирає кров з коліна. "А якщо тебе поруч не буде?" Я тоді образився на її відповідь. Тепер дойшло те, чого не зрозумів у шість. Велосипед вона відпустила. Мене ні. Я торкнувся маски й сказав уголос: - Мамо, я лечу додому.

Після посадки я 10 хвилин сидів у кабіні й не міг розтиснути пальці. На землі пахло мокрим бетоном. Хтось говорив до мене, торкнув за плече. Коли нарешті дістався до своїх речей, узяв телефон. Від мами було повідомлення, надіслане ще до вильоту. Фото червоних яблук на кухонному столі. "Оці твої взяла. Не знаю, добрі чи ні. Приїдеш, перевіриш". Я дивився на слово "приїдеш". Потім натиснув виклик.

- Алло? - Мамо. І більше нічого не вийшло. Вона почула, як я намагаюся вдихнути. - Остапчику, тихо. Раз. Я вдихнув. - Два. Ще раз. - Три. Отак. Я тут. Я заплющив очі. - Пам'ятаєш велосипед? - Ще б пак. Ти тоді страшенно на мене образився. - Ти мене відпустила. - Ти вже міг сам. Я ковтнув повітря. - Мамо, я вже на землі. Довга тиша. Її голос здригнувся: - От і добре. Тоді приїжджай. Яблука ж пропадуть.