33 імені

Я ріжу свої руки. Не хочу померти. Але знаю, що кожної нової рани моїм ротом прокидається мертва людина. Сьогодні вони закричали всі разом: - Не буди останнього. Повернется той кого ім’я - Сатана! Я затулила губи долонями, та голоси билися крізь зуби. А глибоко під шкірою хтось тихо відповів: - Не слухай їх, Марто. Вони лише бояться стати мною, а насправді я вже є в кожному.

Мати вбігла на крик і побачила мої руки. - Марто, дивись на мене. Ти Марта. Тобі двадцять один рік. Ти моя донька. Я хотіла сказати, що знаю. Та мої губи вимовили хлоп’ячим голосом: - Тітко , не дайте їй розбудити його. Мати випустила миску. - Хто ти? Мій рот усміхнувся. - Павлик. А Рудий Дячок обіцяв, що знайде мене. Мій батько Іван прибіг на материн крик. Почувши "Рудий Дячок", він зупинився на порозі.

Так його називав лише Павлик, коли вони обоє ще хлопчаками бігали до церкви. Павлик помер задовго до мого народження, а сам Іван ніколи не згадував його при мені. Мати перев’язала мені руки й дістала сорочку. Зсередини моє ім’я було вишите десятки разів. - Навіщо? - Щоб тобі було куди повернутися. - Я нікуди не йду. Вона провела пальцем по нитках. У кожному слові "Марта" зникла остання літера. У дзеркалі за мною стояв мокрий хлопчик.

А Павлик не замовкав, доки Іван не пообіцяв відвести нас до старої груші на цвинтарі. - Там мама. Вона приходить щонеділі, тільки вже не знає до кого… Іван пам’ятав могилу: сам ніс туди маленьку труну після весняної повені. Та на камені тепер не було літер. Поруч сиділа сива жінка. - Тут похований ваш син? - У мене не було дітей. У моїх легенях забулькала крижана вода, я відчула, як дитячі пальці вислизнули з материнської руки.

Іван зблід. - Ходімо до церкви. Якщо стерлося ім’я на могилі, перевіримо книгу. У церкві Іван знайшов сторінку того року, коли Павлик утопився. Між двома записами темніла волога порожнеча, наче ім’я не стерли, а витягли крізь папір. Потім він перегорнув до року, коли мати принесла мене додому. На місці мого імені була така сама пляма. - Тут було твоє ім’я, - сказала мати.

На полях видряпано: "Сатана прокидається останнім. Стерте ім’я стає голосом у тілі, що їх носить. Тридцять три імені тримають Безіменного. Ім’я повертають при відчинених дверях: вода на порозі, свічка, свідки й відповідь: "Це я". Рука, що пише, насправді повертає спогад про Названого". Ми забрали книгу, сподіваючись знайти відповіді. Уночі вона розгорнулася сама. Іван спав поруч, а його рука нігтем дряпала: "Павлик".

Щойно вона відірвалась, з мого рота хтось по-дитячому видихнув. На світанку видряпане ім’я зникло: мертвий не міг відповісти "Це я", навіть його мати не пам’ятала його. - Тату, ти ж пам’ятаєш, як загинув Павлик? - Пам’ятаю його сміх, голос, похорон, навіть те кляте прізвисько. А дня, коли він помер, немає. Наче хтось вирізав його з моєї голови. Мати підійшла і мовчки зняла з мене сорочку з вишитим ім’ям, замкнула її у скрині й сховала ключ за образами.

- Що там іще? - спитала я. - Те, чого тобі не можна згадувати. Уночі з-під віка почулося дряпання. Голоси в мені шепотіли одне слово: - Відчини. Ключ уже лежав у моїй долоні. У скрині я знайшла список із тридцяти трьох імен. Навпроти кожного темніла пляма, наче палець в чорнилі торкнувся паперу зсередини. Під списком окремо: "Марта. Ім’я тримати живим голосом до останнього подиху Олени".

Ні дати народження. Ні батька. Ні хрещення. - Коли я народилася? Мати сіла на долівку і закрила обличчя руками. - Ти не народжувалась для цього світу. Всі розбуджені голоси прошепотіли: - Нарешті. Мати сказала, що після Радуниці щось пішло від могили до могили й почало їсти імена. За один день село втратило тридцять двох померлих удруге: їх перестали пам’ятати.

Наступної ж ночі Олена народила мертву дівчинку. Повитуха зібрала й записала останні згадки, волосся й клапті одежі забутих, спалила та замкнула попелом у тілі немовляти разом із тим, що пожирало їх. Дем’ян віддав своє ім’я тридцять третім - як останню печатку, поряд з іменем було написано: "Паламар. Віддав своє ім’я останнім".

- Я народила мертве тіло, - сказала мати. - Повитуха замкнула в ньому того, кого називали Сатаною. Тридцять три людські імені стали печатками. Тебе тоді ще не було. Я називала це тіло Мартою щодня, доки одного ранку мені не відповіла вже ти. - А хто дивився моїми очима до того, як з’явилася я? Мої губи повільно розтягнулися в усмішці. - Я, - прошепотів Сатана. Щойно Сатана прошепотів "я", під пов’язкою на моїй долоні шкіра сама розійшлася тонкою лінією. Моїм ротом заговорив старий: - Я Дем’ян. Не вір йому. Він не дивився твоїми очима. Він чекав за ними. - Ти є останньою печаткою? - Так. Кожен голос, якого ти будиш, руйнує одну. Коли зламаєтся остання, він знову стане цілим. Права рука написала на стіні: "ВІДЧИНИ". Ліва стерла слово до голої глини. Дем’ян плакав моїми очима. А сміх, що вийшов із мого рота, був уже не його.

Наранок я пам’ятала менше свого й більше чужого. Я знала, як тонув Павлик. Як Дем’ян помирав біля холодного цервковного алтарю. Як чужа мати кричала над тілом доньки, а потім забула, кого оплакує. - Якою ти була в сім років? Згадуй доню, - спитала мати зі сльозами. Я згадала три дитинства й жодного свого. У дзеркалі я побачила себе семирічну. - Коли мама забуде тебе, назви себе сама. Я не змогла згадати, чому мене звуть Мартою.

Уночі голос озвався у зубах. - Хто ти? - Я темрява і твоє спасіння. А ще я Сатана. - Від чого ти мене врятуєш? - Від необхідності щоранку згадувати, ким ти прикидаєшся. У дзеркалі моє обличчя розійшлося на десятки чужих. - Чому вони тебе бояться? - Бо в кожному замкнено частину мене. Коли зникнуть їхні імена, я проголошу своє. За спиною мати прокинулася й ледь впізнала мене, тримаючись за останні нитки пам’яті потягнула мене до церкви.

У церкві мати спробувала назвати мене перед людьми. - Це моя донька Ма... Свічка згасла. Усі голоси в мені вдихнули разом. Іван розчахнув двері, вилив свячену воду поперек порога, запалив свічку з чистого воску й ножем видряпав у книзі: "Марта, Оленина донька". Люди повторили ім’я. Я хотіла відповісти, та мої губи тріснули. - Дем’ян, - прошепотіла рана. Тоді мій рот сам назвав того, кого тримали печатки: - Сатана. Ізсередини мене відповіли: - Це я.

Люди заплакали і почали молитися на колінах. А уже на світанку в книзі не було жодного імені. У рядку, який Іван вирізав для мене, чорніло лише одне слово: "Сатана". Мати дивилася на моє тіло й не впізнавала доньки. Іван уже не пам’ятав, що колись прийняв мене за доньку. За моїми зубами стало тихо. Павлик, Дем’ян та інші зникли. А потім Сатана заговорив їхніми тридцятьма трьома голосами: - Я знову повернувся, бо ви забули моє ім’я.

Забути мертвих - означає звільнити те, що було замкнене їхніми іменами, та пам'ятю їх помилок.