Чоловік, якого немає

Кажуть, він дарує кожній жінці найкращий С е к с за її життя. Я пішла перевірити, що він бере взамін. Почалося все на роботі з Олени. Кінець дня, офісна кухня, недопита кава. Я щойно зізналася, що не пам'ятаю, коли хотіла чогось так, щоб не дивитися на себе збоку. Олена дивилася на мене з легкою посмішкою і розумінням в очах. Наступним рухом витягла серветку з тримача й написала адресу: вулиця, будинок, сьомий поверх, двері ліворуч, без ім’я.

- Три правила. Не пий перед цим. Не пропонуй грошей. І нічого йому не обіцяй. - Чому? - Тому що він нічого не продає. Більше - ні слова. Удома, перед виходом, я пришивала ґудзик просто на собі, з ниткою в зубах - бабина наука: на собі шити не можна, зашиєш пам'ять. Стояла так, із голкою біля ребер, і думала, скільки правил мені передали жінки, які й самі не знали, звідки ті взялися.

Будинок звичайний, цегляний. У ліфті жовта лампа і панель: 1, 2, 4, 5, 6, і одразу 8. Жодної кнопки 7 - лита пластмаса, ніби її відлили без 7 ще на заводі. Автоматичні двері зачинилися. Над головою сухо клацнуло реле. Я вийшла на шостому. Один проліт сходами, датчик увімкнув світло - і майданчик з намальованою 7 на всю стіну, двері ліворуч.

Я пояснила собі, що то перепланування, поверх викупили, кнопку прибрали. А він - дуже багатий чоловік, якого радять пошепки. Цього пояснення вистачило рівно до дверей. Двері піддалися від легкого дотику. Тепла кімната: дерево, лампа, склянка води на столі, біла постіль коло відчиненого вікна. Місто шуміло внизу - надто далеко для сьомого поверху. Я зловила себе на тому, що щелепа розтиснулася сама, а плечі опустилися. Чомусь це злякало мене більше, ніж злякав би будь-який скрип за спиною.

Він вийшов з кухні. Руки, голос, сивина на скроні. Я впевнена, що ніколи не зустрічалась з ним - але тіло впізнало його. "Марто", - сказав він. Але ж я не називалася. Куртку досі не зняла, відчуваючи як мені стає спекотно, спитала: - Скільки це коштує? - Нічого. - Так не буває. - Тоді сьогодні в тебе просто вдалий день. Він обережно підійшов - рівно тоді, коли я перестала стискати ключі в кишені.

Тепла долоня завмерла за сантиметр від моєї шиї і чекала. Я подалася вперед сама. А потім він раптом зупинився. - Чому ти зупинився? - Ти хотіла, щоб я зупинився. Думала заперечити - і відчула: правда. Через секунду жадала продовження. Він знав і це. Куртка вже висіла на стільці - не пам'ятаю, коли зняла. Я дивилася на себе збоку: ловила відображення на темному вікні, поправила волосся, втягнула живіт.

Долоня була теплою і надто приємною. Кожен його рух починався на пів подиху пізніше, ніж я хотіла, і від цього бажання сильнішало. - Що тобі треба? - спитала я в стелю. - Щоб ти нічого для мене не робила. Він кивнув на лампу. Я кивнула, і він вимкнув її. Лишилося світло міста з вікна. Подих біля шиї. Пауза. Ще одна. Я чекала. Він знав. Мене дратувало, що знав. Я хотіла, щоб знав ще. Запах його шкіри був простий, тілесний - я не могла підібрати йому назви і вперше не шукала.

Пальці спершу стискали простирадло, потім розтиснулися самі. Я перестала втягувати живіт. Волосся впало на обличчя - я його не поправила. Дихання стало чутним, моїм, справжнім, і я не робила його тихшим. Притиснулася сильніше сама - раніше, ніж встигла про це подумати. Тіло відповідало швидше за думку. Рух за рухом. В моменті, я зрозуміла, що вже кілька хвилин не думаю про живіт. Про волосся. Про те, яке в мене зараз обличчя.

У кімнаті більше не було жінки, яка дивилася на мене збоку. Але Я залишилася. Час загубився. Пам'ятаю, що пальці звело на простирадлі, що дихання стало коротким і таким моїм, що тіло на мить здалося більшим за всесвіт. Я хотіла щось сказати, та не пам’ятала жодного слова. На кілька хвилин у мене не було навіть імені. На жаль, місто за вікном повернулося - тепер воно шуміло природно, як із сьомого поверху. Смуга світла з коридору лягла через підлогу.

Він подав мені склянку води зі столу. Вода була звичайна. Це чомусь заспокоїло. - То що тепер? - спитала я. - А що має бути? - Оплата. - За що? - Не роби вигляд, що не розумієш. Він відвернувся. - Гроші? - Навіщо? - Моє тіло? - Вже скуштував. - Рік життя? Він майже засміявся: "Ви всі чомусь пропонуєте роки". І нічого не додав. "Ви всі". Все одно знала, що далеко не перша. Я сиділа на краю ліжка і крутила ґудзик - той самий, що пришила на собі перед виходом. Нитка тримала міцно.

- Тоді навіщо ти це робиш? - Це сенс мого існування. - Хто ти? Проігнорував, тільки повернув долоню догори, повільно, ніби показував, що в ній нічого немає. - Це я тебе покликала? - Не ти. Ви. І замовк. Дивився у вікно. Штора ворухнулася від протягу, десь унизу проїхала машина. Я сиділа і чула власний пульс у скронях. Ступні похололи. Вирішила не перепитувати, це було б страшніше, ніж промовчати. - Скільки тобі років? - Не знаю. - Хоч приблизно.

- Першою мене уявила жінка, в якої ще не існувало мови для того, щоб пояснити, чого їй бракувало. - Як тебе звати? - Як хочеш. - У всіх є ім'я. - А в мене тисячі імен. Я взулася, у передпокої горіла тепла лампа. Він не прощався. Один проліт униз, на шостому я викликала ліфт - і озирнулася. Проліт угору тепер закінчувався глухою стіною. Серветку я залишила. За кілька місяців я згадала ту незручну річ - він нічого не взяв.

Та дещо ще змінилося, "мені все одно" я більше не вимовляю - горло перехоплює на другому слові. Знайомому, з яким бачилася за звичкою, відмовила без пояснення причин. А коли раз лишилася в нього з жалості - до ранку не закрила очей. Лежала, слухала чуже дихання і вперше не переконувала себе, що зараз втягнуся. Я просто нічого не хотіла. І чула це ясно. Вчора Ірина сказала: - Я ніби вже нічого не хочу. Я написала адресу на серветці. - Що це? - Тобі треба до чоловіка, який нічого не вимагає.