Чоловік під вікном хоче забрати її дитину

Я прокинулася. Моя долоня затуляла синові рот і ніс, а він бив п’ятами по простирадлу. Розумом хотіла забрати руку, та пальці натиснули сильніше. Лівою я віддирала їх від його обличчя, по одному. Він нарешті вдихнув, закашлявся. Я затисла праве зап’ястя між колінами. За вікном стояв чоловік. Його права рука була піднята до грудей. Він повільно змикав пальці. Між моїми колінами ворушився кулак. Я знала свою руку, опік над великим пальцем, обгризений ніготь, відчувала кожен палець.

Тільки розтиснути їх не могла. Чоловік нахилив голову, розглядаючи колиску. Я затулила малого спиною. Правиця смикнулася за мною, аж зап’ясток хруснув. До ранку я просиділа на ній усією вагою. Син плакав поряд. Я боялася нахилитися й узяти його лівою. Коли розвиднілося, чоловік зник. Я звільнила руку, що вже слухалась. Христина - повитуха яка колись приймала мого сина і жила по сусідству. Тепер стояла над ним і рахувала червоні сліди на щоках.

- Уляно! Подивись на мене. Я простягнула їй мотузку. - Прив’яжи праву. Потім забери його. Вона дивилася на мою руку так само, як я вночі. - Я не спала вже три ночі, - сказала я. - Не залишай його зі мною. Христина загорнула малого. Я почула, як він причмокує в неї на плечі, шукаючи груди, й затисла свою правицю під пахвою. До Христини я пішла з рукою, прив’язаною до пояса. У її хаті погодувала сина. Вона сиділа поруч, підтримуючи його голову.

Я тримала малого лівою. Він обхопив мій палець, і я розплакалася від полегшення: цього разу не зробила йому боляче. По обіді я повернулась додому і заснула. Христина пообіцяла, що не віддасть мені дитину, поки сама не переконається, що я прокинулась. Та уночі вона розбудила мене криком з вікна навпроти. - Уляно! Під вікном якийсь чоловік. Ти його знаєш? Він стояв біля Христининої шибки. Дуже дуже близько, з опущеними руками. Христина взяла кочергу й вийшла надвір.

Я бачила, як її світла хустка з’явилася за його плечем. Він не повернувся. Вона обійшла хату. Повернулася, дивлячись на мене. - Нікого немає! Я показала на вікно. Після Христина довго стояла вже посеред моєї кімнати, острерігаючись що він знову з’явится. Тоді зняла з жердини рядно й затулила шибку. Моя права рука потяглася в сторону сина. Христина прив’язала моє праве зап’ястя до бильця. Малого поклала на своє ліжко, якнайдалі від мене, і лишилася приглянути за нами обома.

Я дивилася, як він спить, коли Христина раптом схопила мене за ліве зап’ястя. Ліва рука вже розв’язувала мотузку на правій. Я спробувала відтягнути її до грудей, але пальці не слухалися. Великий палець ковзнув у петлю й потягнув. Я відчувала тертя мотузки, знала, який рух буде наступним, і не могла його зупинити. - Обидві, - попросила я. - Зв’яжи обидві. Вона замотувала мені зап’ястки полотном, щоб мотузка не різала шкіру. Я квапила її. Хотіла, щоб вона затягнула міцніше.

Мій рот сказав: - Не треба так туго. Мені болить. Голос був мій. Навіть та хрипота, з якою я прокидалася вранці. Христина послабила вузол. Я встигла вдарити її коліном. - Тугіше! - вихопилося з мене. - Тугіше, Христино! Вона відсахнулася. Я бачила, як вона тепер боїться підійти, і намагалася сказати, що не хотіла її вдарити. Натомість я почула: - Дай мені малого. Він зголоднів. Христина глянула на сина. Я стиснула зубами язик. У роті стало солоно. На мить я знову змогла говорити сама.

- Не слухай мене. Навіть якщо проситиму. Навіть якщо плакатиму. Ти чуєш? Вона кивнула. - Скажи. - Не віддам. Я повторювала її слова, доки могла вимовляти їх правильно. Потім язик сам торкнувся піднебіння. - Христино, мені холодно. Підійди. Вона накрила мене рядном і сіла біля дитини. Я всю ніч пробувала ворухнутися. Підняти палець. Зціпити зуби. Затримати подих. Щось іноді вдавалося, і я одразу кричала. Після кожного крику мій голос просив у Христини пробачення.

частина 2 (1 попередній пост). Під ранок вона відсунула рядно з вікна. Там було порожньо. Я відчула, як розслабилися плечі. Перестало тягнути зап’ястки. Я набрала повітря, щоб сказати їй не поспішати. - Минулося, - сказала я. - Дякую тобі. Я лишалася прив’язаною. Вона принесла води, піднесла кухоль до губ. Хотіла відвернутися, але мій рот ковтнув. Хотіла виплюнути воду, та ковтнула ще. - Скажи правду. Він іще тут? Я дивилася їй в очі й кричала до зриву горла.

- Ні!!! - відповів мій голос. - Уже немає! Тоді я спробувала заплакати. Очі трохи пекли після безсонної ночі. Більше нічого. Христина витерла мені губи. Я відчула тепло її пальців. Перші два дні вона звільняла мені по одній руці. Щоб я поїла, вмилася, зцідила молоко. Щоразу я слухняно простягала руку назад. Я чекала помилки. Щоб перекинути кухоль. Щоб знову потягтись до вузла. Щоб Христина побачила й не відв’язувала мене більше ніколи.

На третій день Христина сказала, що спробує залишити мені вільними обидві руки. Мої пальці старанно витирали стіл. Зав’язували чисту хустку. Складали мокрі пелюшки. Я подякувала. Приходив панотець. Христина все йому розповіла. Про чоловіка теж. Я сиділа на лаві, опустивши очі, й чекала, що під молитвою мене скрутить. Що мій рот скаже щось таке, після чого вони зрозуміють. Я хрестилася. Відповідала там, де треба. Коли панотець подав хрест, мої губи торкнулися металу.

- А тепер як почуваєшся? Я сказала, що соромно перед Христиною й страшно знову брати малого. Це було правдою, так я й почувалася. Уперше Христина дала мені сина на п’ятий день. Сіла поруч, підклавши свою долоню під його голову. Я чекала, що права рука зараз стиснеться. Що він знову не зможе вдихнути. Пальці обережно погладили йому вушко. Великий палець торкнувся щоки там, де залишався жовтуватий слід.

Син узяв груди. Я відчувала його язик, тепло, маленьку долоню на своїй шкірі. Відчувала все до найменшої дрібниці. Мій рот цілував його в мокру від молока щічку. На сьомий день Христина залишилася ще на ніч. Потім іще на одну. Син спав у колисці. Я вставала до нього, годувала, міняла пелюшки. Христина щоразу прокидалася разом зі мною. Наступної ночі вже не підводилася з ліжка. Я стежила за своїми пальцями, поки вони торкалися сина. Коли він засинав, рахувала його вдихи.

Уранці Христина сказала: - Може, сьогодні вже піду до себе? Я зовсім свою хату покинула. Я взяла її за руку. Відчула вузлуваті суглоби, мозоль на пальці. Пробувала стиснути хоч один раз сильніше. Подряпати. Щось зробити, поки вона ще тут. Мої пальці лагідно погладили її долоню. - Іди, Христино. Я можу сама. На порозі вона обернулася: - Як що, одразу клич. Я почую. Я кивнула. Зачинила за нею двері. Засунула засув.

Потім мої руки вимили кухоль, витерли стіл, склали біля колиски чисті пелюшки. Вночі син заплакав. Я лежала з розплющеними очима. Вікно було порожнє. Моє тіло підвелося й підійшло до колиски. Я кликала Христину. Знову й знову, доки моя рука опускалася до сина. Мій голос тихо сказав: - Ну чого ти. Мама тут. Права долоня лягла йому на обличчя. Я кинулася відривати пальці лівою, як першої ночі…