Човен без весел

Учора моя семирічна донька сказала: - Мамо, ти мене вночі з печери кликала? - Ні. Міла трохи подумала. - Добре, але ж голос був твій, але справді, ти так не говориш. Я ніколи не розповідала їй ні про річку, ні про печери, та мені справді з семи років сниться одна й та сама річка. Щоночі човен опиняється трохи далі, ніж минулої. Човен рухається, а я в ньому завжди мала. Босі ноги підібгані на лавці, мокрий край сорочки в кулаку. Весел немає. Човен сам обминає каміння.

Біля борту вода нерухома, навіть на поворотах. Місяць освітлює мої коліна. У воді місяця немає. Я хотіла тільки доплисти і проснутися зранку. Голосам із печер не відповідала, у воду навчилася не задивлятись. А головне - з човна не виходила - відчувала, що так краще. Уночі, коли заснула, знову опинилася в човні. У місячному світлі на березі блищали дві пари очей. Одна пара зависоко для звіра. Я заплющила очі, полічила до десяти. Коли розплющила, ті очі були вже при воді.

Я підібгала ноги тісніше: коли ставила їх на днище, знизу хтось торкався п'ят. Біля вапнякових печер зник навіть скрип човна. Місяць показував краї щілин, але нічого всередині. - Оленко. Я тут. Виходь на берег. Я потяглася до слизького каменя праворуч. Та мама казала Ленцю. Ніколи Оленко! Я сховала руку під пахву. Голос знов покликав. У ньому були той самий схлип і той самий вдих. Між повтореннями він не дихав.

Я глянула у воду. Місяця вона не відбивала, а от мене було видно всю. Та, нижня, повернула голову й пальцем показала мені за спину. Я не озирнулася, тільки вчепилась у борт і рахувала до ста. Думала, поки рахую, човен не пристане. Днище повільно піднялося під моїми ногами, немов під човном випросталося щось велике. На дев'яносто шести я прокинулась. Край сорочки був мокрий, я сушила його біля печі.

Мама колись розповідала: на Маковія, коли мені було сім, я справді зникла біля річки. Знайшли під ранок за три версти, в чужому човні серед очерету. Весел у ньому не було. Люди вирішили, що залізла погратися, віднесло течією. Я теж в це вірила, принаймні вдень. А сни вирішила тримати в секреті. Учора, на третій день після Мілиного семиріччя, я наливала їй молоко, вона сиділа при вікні, підібгавши ноги на лавці. - Якщо човен сам пливе, з нього треба виходити?

Я поставила кухоль обома руками, бо він раптом почав вислизати. - Де ти бачила такий човен? - Уві сні. Я присунула лавку й посадила доньку собі на коліна. Її п'яти були холодні крізь шкарпетки. - А голосу ти відповіла? Міла похитала головою. - Ні, мамо, я знала, що не можна. Я притиснула її міцніше. Наступної ночі я знов сиділа в ньому. Мені було сім, але я пам'ятала, що маю доньку. Місяця на небі не було, він лежав глибоко під човном і освітлював борт знизу.

Я покликала Мілу. Ліс замовк. Печери відповіли: "Мамо". Десятки однакових "мамо". Усі водночас. Я хотіла покликати ще, та затисла язик зубами. Тоді звернула увагу на короткі подряпини на внутрішньому борту.

Усі риски були приблизно там, де я щоночі стискала борт. Я провела по одній пальцем. Під нігтем лишилася свіжа скалка. Човен сповільнювався перед білим берегом. З однієї печери падало тепле світло. На камені стояли босі діти. Вода стікала з їхніх сорочок. Я шукала Мілу серед облич. Діти дивились під човен. Найменший приклав палець до губ: - Стрибай, поки він не зупинився.

Я підвелася, тримаючись борту. Заборону виходити на берег пам'ятала добре. А от коли її придумала, згадати не могла. Човен майже зупинився. Я перекинула ногу через борт і стрибнула на камінь. Здерла коліно. Позаду випнулась вода. Горб дійшов до берега, на камінь не піднявся. Я оббігла дітей і ввійшла в освітлену печеру. Прохід звужувався між стіною й кам'яними полицями. На них стояли зелені банки.

У кожній банці скло запотівало в якийсь дивний такт. Під нижньою полицею сиділа Міла. Я присіла перед нею. Її рот був відкритий, груди під сорочкою підіймались. Міла дихала беззвучно. Кожен її вдих лунав із банки над головою. Вдих - скло запотівало. Видих - очищалося. Я взяла доньку за руку. У крайній банці стукнуло. Звідти мій дитячий голос прошепотів: - Не випускай мене, буде тихо-тихо.

Це був мій семирічний голос. Я впізнала себе по тому, як він вимовляв "тихо": без переднього зуба. Мої губи самі склали перші склади: - Буде ти... Я затисла язик зубами. Натиснула, поки не відчула металічний присмак. Потягла Мілу до виходу. Вона впиралася, дивилась на полицю над собою. Я не відпускала її руки. У вузькому проході зачепила ліктем крайню банку. Вона хитнулась. Я спробувала притримати її вільною рукою, але пальці ковзнули по мокрому склу. Банка впала між нами.

Скло вдарило об камінь. З уламків вихопилось моє семирічне "тихо". Наступне слово озвалося з дерева при вході: - Міло. Інші дерева теж підхопили. Міла присіла й потяглася до зеленого скла. Я смикнула її за руку, та вона встигла затиснути щось у вільному кулаці. Я підхопила доньку, щоб не ступила босими ногами на уламки, й понесла до світла. Мілині п'яти били мене по здертому коліну.

Діти стояли обабіч входу й дивилися на річку. У світлі з печери було видно, що порожній човен відходив від каменю. Вода під ним вигиналась, наче спина. Я притиснула Мілу сильніше й відступила від води. І тоді заговорив ліс. Кожне дерево кликало моїм семирічним голосом: - Міло. Міло. Донька притиснулась ротом до мого вуха. Я зупинилась, щоб почути її. Вона нічого не сказала.

Я прокинулась перед світанком у своєму ліжку. Перейшла до її ліжка й нахилилася. Біля щоки відчула теплий видих. Донька спала, затиснувши кулак. Я припідняла її руку й розтиснула пальці. На долоні лежав зелений уламок скла. По гострому краю тягнувся білий вапняний наліт. Я відчула, що коліно пече…