Дванадцять ложок на столі

Дванадцять. Ти повторюєш подумки, ще не розплющивши очей, і рахуєш ложки на столі, який тоне далеко внизу. Тобі сім, і піч під тобою обривається, як берег. Мед, мак, тепла пшениця - запах куті лоскоче горло, хоч надворі серпень, а куті в хаті не варили від Різдва. Мама з татом накривають вечерю і не глянуть угору, на тебе. Рушник на жердці тягнеться через усю кімнату, наче кладка. Вас у сім'ї троє. Ти згадуєш бабу.

Одного Святвечора ти рахував ложки на столі, і вона накрила твою руку своєю - теплою і сухою: "Після заходу сонця не рахуй". Ти спитав чому. "Бо можеш дорахуватися до своєї". Тоді всі за столом сміялися, тато найголосніше. Тут ніхто не сміється. Одна ложка лежить трохи окремо від інших. На ручці подряпина - ти сам лишив її ножиком минулого літа і сховав ложку на дно мисника, щоб не сварили. Каганець моргає. За столом порожньо. Десь далеко, наче з-за полонини, тягне трембіта - за померлим.

Каганець моргає вдруге. Вони вже сидять. Ніхто не заходив, двері не рипіли. Великі люди у старих кожухах, на плечах у них тане справжній сніг, хоч твої малі ґринджоли ще з весни лежать закинуті під оборогом. Вони їдять, і це найгірше, ложка входить у кутю - і ані звуку. Хтось ковтає - тиша.Одне зернятко маку падає на стіл, і ти чуєш його, як камінь. Ти впізнаєш гостей. Точніше їх частини. Дідові брови. Бабину родимку над губою. Мамин рот.

Обличчя ніби складені з вашої родини, тільки трохи завеликі, як маска дорослого поверх дитячого лиця. Посмішка на них починається раніше, ніж рушать кутики губ. У жінки на дальньому кінці столу - твої очі. Ти дивишся на неї раз і звідкись знаєш: вдруге не можна. Під столом щось повільно переставляє ноги. Туди - теж не можна. Ти кричиш: "Мамо!". Вона застигає з рушником у руках. Повільно повертає голову, і в грудях тобі спалахує гаряче полегшення.

Але мама дивиться не на тебе - трохи правіше і трохи вище твого плеча. Там сидить стара жінка з бабиною родимкою. Мама всміхається їй, ставить перед нею миску, передає сіль зі словами "сміюся, не серджуся" - щоб не було сварки. Потім перед порожнім стільцем ставить ще одну. Чекають ще когось. Ти прокидаєшся у своєму ліжку. Ранок, шкварчать яйця, тато в сінях лається на сирі дрова. Усе на місцях. Ти питаєш: "Мамо, а баба лишала кутю мертвим?". Мама обертається і дивиться довше, ніж треба.

"Лишала. Кутю й чисту ложку - для тих з роду, кому вже нема кому накрити. А ти звідки пам'ятаєш? Тобі три роки було". Ти не відповідаєш. Бо саме тоді проводиш язиком по губі і знімаєш маленьке чорне зернятко. Мак. Ти його не їв. Другої ночі ти прокидаєшся не на печі - на лаві. Лавка липка від старого воску, підлога під босими ногами крижана. Стіл ближче. Гості ті самі, тільки на одного більше.

Дивишся на фотографії над скринею: на одній тепер порожнє місце, лише світліша пляма на склі, де вчора було лице. Переводиш погляд на стіл. Той чоловік сидить серед гостей, і сніг на його плечах ще не розтав. Хтось повільно, без жодного звуку, повертає до тебе свою миску. Навпроти сидить чоловік із дідовими очима, які дивляться трохи не туди, куди повернута голова. Перед ним ложка, довга, як весло. Він бере її обома руками і підсуває тобі.

Дерево шкребе по столу - перший гучний звук за цілу ніч, і від нього тобі німіють зуби. Ти відсуваєшся. З-під столу твоєї босої п'яти торкаються пальці, холодні, як вода в льоху. Ти кричиш. "Не бійся", - каже мама. Вперше за всі ночі вона говорить до тебе. Але дивиться вона під стіл. Мама кличе: "Синочку". Ноги вже несуть тебе до неї - і тут ти згадуєш бабу. Вона казала колись, перебираючи мак: коли мертвий хоче, щоб ти пішов за ним, він кличе тебе так, як тебе любили.

Хата більше не величезна: за столом усе якраз, усе на своїх місцях, і ти - на своєму. Дванадцять ложок. Одинадцять у руках гостей. Дванадцята лежить перед тобою, і на ручці - твоя подряпина. Ти дорахувався. "Їж", - каже гість навпроти, і голос його звучить одразу багатьма голосами: ти чуєш у ньому і бабу, і діда, і когось, кого ще не знаєш. Ти відвертаєшся від миски. І тоді мама нарешті дивиться просто на тебе. Всміхається. "Мамо", - шепочеш ти.

Вона бере дванадцяту ложку, кладе перед тобою рівненько, як кладуть гостеві, і каже на всю хату: "Нарешті всі зібралися". Ти прокидаєшся від власного крику. Твоя кімната, ніч, мама вбігає, тато запалює світло. Живі. Бачать тебе. Ти висиш у мами на шиї, а потім через її плече дивишся на стіл, який вона звечора витерла насухо. Посеред столу лежить дерев'яна ложка. Мокра. "Що це в тебе?" - питає мама. Ти проводиш язиком між зубами і виймаєш маленьке чорне зернятко.

А з кухні пахне кутею - медом, маком, теплою пшеницею. Хоч її не варили від самого Різдва. Вранці мама мовчки ховає ложку на саме дно мисника. Ти бачиш, як вона двічі перевіряє дверцята й зачіпає гачок. Увечері за столом вас троє. Мама ставить три миски, тато ріже хліб. Ти не рахуєш ложок. Більше ніколи. Уночі тебе будить тихий стукіт дерева об стіл. А з кухні мама лагідно питає: "Синочку, ти вже сів?"