Дзеркало в темній оправі

Сорочка звабливо липла їй до пишних грудей, і крізь мокре полотно видно було, як дихає тіло - повільно, глибоко, та збуджуюче. Такою її бачили в темних сінях покинутої хати, що десять років стояла пусткою за селом. Цього літа задуха не спадала й опівночі: шкіра не висихала, собаки не гавкали - скиглили тихо, в землю. У пустці засвітилося вікно. Рівне тепле світло, без жодної тіні на призьбі. Комин уранці був холодний. Двері замкнені. А щоночі світло верталося.

Спочатку з дороги зійшов мельник, без жодного запрошення, ішов собі пізно з млина, спинився коло тину - і побачив у сінях босі жіночі ступні. Білі, нерухомі. Під ту мить змінилася сама ніч: стало тихо, як під водою. Потім тепло дихнуло в лице. І тыльки тоді запах: яблука з материного погреба, якого двадцять років нема, тепле сіно і нагріта за день жіноча шкіра - зовсім близько, хоч вона стояла через пів двору. Рот у мельника наповнився слиною. Ноги стали чужі. Вона ступила ближче.

Темне волосся лежало на грудях, які сексуально рухалися під полотном з кожним подихом. Голос почувся коло самого вуха, як подих у потилицю: "Що тобі не шкода?". Думки підказували, що вона вже знає, як він хоче, щоб його торкнулися. Знає краще за нього самого. Він засміявся сухим ротом: "Дружини. За одну ніч і не дізнається. Хочу когось помолодше". Двері відчинилися самі. Обличчя він потім описати не міг - казав лише, що дивився на неї і пригадував таке, про що вдень соромився навіть думати.

Про саму ніч він розповідав, що її шкіра була гаряча, як черінь, і той жар тягнув у себе, він ішов у нього, поки той не забув власного імені. Уранці від нього пахло яблуками, жінки на вулиці спинялися й самі не знали чого. Мельник повернувся додому. Дружина за столом перебирала квасолю. Підвела голову: "Ви до кого?". Він показував обручку, кликав дітей. Діти звали його татом, розказували матері, де вінчалась, як із ним жила. Вона слухала чемно. А тоді попросила чужого чоловіка вийти з її хати.

За кілька ночей стежкою пішов другий. Ішов швидко, як парубок до молодої, і сорочку дорогою розстебнув. На її питання відповів: "Дружби не шкода". Наступного дня стрів кума, з яким виріс. Кум пам'ятав усе: як крали сливи в дяка, як уперше напилися, як несли його батька на цвинтар. Міг назвати день, коли стали кумами, і сорочку, в якій той був. Стояв, дивився просто в лице. "Я все пам'ятаю, - сказав. - Тільки мені байдуже". Потім сходила вдова з-за ставу.

Їй у тій хаті показався покійний чоловік - молодий, з волоссям, з тими руками, які вона двадцять років боялася згадувати, бо тіло від згадки робилося неслухняним. Вона сказала: "Спогадів не шкода. Нащо мені та гризота". Усю ніч вона відчувала його всередині. Вернулася вранці легка, аж молодша. Вночі прокинулась: її власна рука нишпорила по порожній половині ліжка, шукала тепла, якого голова вже не знала. За кілька днів вдова витягла зі скрині чоловічу сорочку.

Протертий комір, латка на лікті, її власні стібки. Притисла до обличчя і заплакала так, що прибігла сусідка. "Чого ти?" - "Не знаю". Голова забула, а руки - ні. Тіло пам'ятало все. Спека не спадала, вікна по селі стояли відчинені до ранку. Чоловік лежав коло жінки, слухав її дихання - і чув далеко за городами, як рипнула хвіртка пустки. Потім тихо, щоб не збудити, спускав ноги на долівку. Жінки почали прислухатись до чоловічих кроків. Чоловіки - до жіночих.

Уранці стежка за село була вкрита босими слідами, і всі знали чиїми, і ніхто не казав уголос. Стрічалися там по двоє, робили вигляд, що вийшли по нужді. До церкви такої черги зроду не було. Вішали глід, сипали мак, клали ножі під пороги лезом догори. Не помогло. Все те держить того, хто ломиться у двір. А вона не переступила жодних воріт. Вона нікого не кликала. Чергової ночі до хвіртки дійшов і я. Не питайте навіщо - не люблю того питання. Світло з вікна лежало на траві.

Усередині хтось ходив босоніж: два кроки, пауза, ще один. Під шкірою гарячіло, як у девʼятнадцять літ. Запахло чимось таким знайомим, що рука сама потягнулась до паху, перш ніж я згадав, звідки знаю той запах. Тоді з хати почувся мій голос. Мій. Спокійний, тверезий. Він назвав те, чого мені не шкода. Вона ще нічого не питала. Я ритмічно торкався себе. Тепер знаю про себе дещо нове. Останнім пішов чоловік, якого село мало за найпоряднішого. Добрий господар, жінку не кривдив, слово його важило.

Довго стояв на порозі. "Що тобі не шкода?" Він мовчав. Двері вже почали зачинятися, і тоді він сказав тихо, як на сповіді: "А можна щось маленьке?" Вона почекала. "Сорому," - сказав він. Уранці поснідав із родиною, поцілував жінку в чоло, пожартував із сином, погладив малого по голові. Був той самий. Тільки очі стали спокійні й ситі, як у кота коло сметани. По обіді він вийшов до людей і почав говорити. Рівно, як про погоду. Назвав старосту. Назвав кума.

Назвав жінку, що три ночі стерегла чоловіка, а четвертої сама ходила за село, - і сказав, у якій сорочці ходила. Назвав того, хто всім розказував про мак, хоч сам двічі стояв під тим вікном. Йому кричали: "Замовкни!" Він щиро дивувався: "А чого соромитись? Правда ж." І говорив далі. І люди стояли, слухали, бо хотіли слухати, запускаючи руки собі під одежу. Як же приємно і солодко слухалось. Вже увечорі одна жінка заклала двері засувом і не пустила чоловіка додому.

Коло колодязя двоє кумів билися мовчки, без лайки, аж поки їх не розтягли. Старості плюнули вслід. Хтось уночі пішов із села з торбою і не повернувся. Усі проходили одне повз одного, не вітаючись: кожен знав про кожного те, чого знати не мав. Перед світанком зібралися палити покинуту хату. Коло дверей люди повставали. Заходити ніхто не поспішав. Я зайшов першим. Усередині було тепло - надто тепло для хати, де десять років не топили.

Постіль прим'ята, торкнувся долонею - ще тепла, і долоня не хотіла відриватись. На столі лежало кругле дзеркало в темній оправі, лицем донизу. Хтось позаду сказав: "Переверни." Я не перевернув. Знайшовся інший. Підняв, глянув - і одразу назвав жіноче ім'я. Його дружину звали інакше. Староста вихопив дзеркало, глянув, зблід. Передав мені. Що я побачив у склі, не скажу ні вам, ні попові. Суккуба більше не бачили. А позавчора на торзі я знову знайшов те дзеркало.

Відчувши огортаюче збудження, купив його. Вночі від нього запахло яблуками і жінкою, так солодко. Скло запітніло зсередини. По ньому повільно ковзнула долоня. Потім ще одна, нижче. Мені знову стало девʼятнадцять, внизу живота стало тепло, штани натягнулися, а біля самого вуха прошепотіло: "Що тобі не шкода?"