Голодний коридор

Мамо, будинок сьогодні доїв моє ім’я. Вона не здригнулася. Лише розмазала кашу по мисці. - До вечора відросте нове. Я зрозумів: мама знала, чому вночі підлога жує. Знала, що між дошками лежать клапті моїх снів, мокрі від слини. І все одно вкладала мене саме над тим місцем, де хата розтуляла рот. Щовечора мама робила те саме. Забирала ліхтар, поправляла ковдру й замикала двері моєї кімнати на засув іззовні. - Не вставай. Коридор голодний. - Лиши хоч світло.

Вона нахилялася, цілувала мене сухими губами й шепотіла: - Світло псує смак. Потім у коридорі стихали її кроки. А під ліжком починали повільно пережовувати темряву. Спершу хата їла тільки сни. Я прокидався й не пам’ятав маминого обличчя, власного голосу або дня, коли тато ще був удома. Потім вона навчилася їсти страх. Підлога тепліла. Ліжко ледь гойдалося. Зі щілин висовувалося вологе дихання й облизувало мої пальці. Я плакав у ковдру. Мама казала, що тихих дітей хата не чує.

Вона збрехала! Тихий плач їй смакував більше. Тієї ночі мене розбудила спрага. Я кликав маму, доки язик не став сухим і шорстким. Ніхто не прийшов. Засув раптом клацнув сам. Двері прочинилися на ширину долоні. Я торкнувся ручки. Вона була теплою й мокрою. Щось повільно провело язиком між моїми пальцями. З темряви долинув мамин голос: - Виходь, синку. Хата вже накрила на стіл. Коридор став довшим за поле. Стіни відходили, коли я дивився вперед, і змикалися за спиною.

Підлога прогиналася під босими ногами, тепла й м’яка, наче язик великої тварини. Під нею перекочувалося щось важке. З труби біля стелі мама лагідно покликала: - Назад, зайчику. Там небезпечно. Її голос одночасно йшов зі стін, підлоги й мого живота. Стіни здулися навколо мене. Крізь намальовані квіти прорізалися молочні зуби. Вони клацали дрібно й нетерпляче. Я схопився за дверну ручку. Вона лизнула долоню й стиснулася, як рот. На стіні хтось видряпав дитячими нігтями: "Мамо, я був чемний".

Під написом ішли ще сім дитячих імен. Остання літера кожного переходила в довгу криву подряпину, що тягнулася до щілини між дошками. Діти намагалися лишити свої імена, поки стіна повільно втягувала їх усередину. На кухні стояв накритий стіл лише для мене. У мисці парувала моя вчорашня каша. Поруч лежала ложка, перев’язана стрічкою з моєї ковдри. На полицях темніли банки. Я впізнав мамин почерк: "Перша ніч без світла". "Сорок три рази кликав".

"Сон, де він пішов назавжди". У кожній ворушилося щось рожево-тілесне у чорній рідині. За моєю спиною мама сказала: - Я зберегла все до вечері, сонечко. Вона виходила зі стіни повільно. Спідниця лишилася в стіні, волосся росло зі стелі, а руки тяглися крізь дошки, наче коріння. - Мамо... - Тихіше, я ж тебе не била, - лагідно сказала вона. - Тільки замикала. Хата любить їсти страх. М’ясо і кістки лишає наостанок. Я віддавала їй те, чого в тебе завжди було забагато, синку.

Вона витерла слину з дверної ручки моєю сорочкою. - Тепер вона хоче решту. Мама підвела мене до дитячої. Двері відчинилися, і коридор загнувся вгору. Я опинився над власною кімнатою. Ліжко стояло посеред круглої білої плями. Дошки під ним були тонкі й гладкі, наче дитячі зуби. Навколо лежали ложки, серветки й обгризені іграшки. Дитяча ніколи мене не ховала. Мама роками клала мене на тарілку. Я побіг до виходу. Сходи вигнулися й підкинули мене назад. Килим обвив щиколотки.

Вхідні двері відсунулися в кінець коридору й стали маленькими, як дверцята іграшкового будинку. Зі стін потяглися мамині руки. - Не бійся, маленький, - говорила вона з кожної шпарини. - Коли тебе проковтнуть, більше нічого не болітиме. Обіцяю. Хата втягнула повітря. Коридор стиснувся навколо мене. Я майже дістався дверей, коли рука зі шпалер обхопила мою ногу. Мама потягла мене назад. Мої нігті лишали на мокрій підлозі довгі борозни. - Ти ж не хочеш, щоб хата взяла мене замість тебе?

Я закричав, що не хочу. Вона усміхнулася й притиснула мене до грудей. Усередині них щось жувало. - От бачиш, синку. Ти все-таки любиш маму, рідненький. Я тебе теж, а тепер будь слухняним. І понесла мене до дитячої. Під ліжком дошки розтулилися. Унизу ворушилися черевички, молочні зуби й тисячі забутих ляльок. Мама поклала мене на ковдру, заправила краї й поцілувала в чоло. - Заплющ очі. Чемні діти не дивляться, як їх їдять. Підлога зігнулася довкола ліжка. Я відчув теплий язик на спині.

Останнім хата проковтнула пам’ять про мене. Мама допомогла їй пережувати. Тепер я живу всередині стін. Чую кожну ложку, кожен засув і кожну дитину, яку приводять до моєї кімнати. Через місяць мама привела дівчинку з далекої рідні. Поклала її на моє ліжко й забрала ліхтар. Я закричав зі стін: - Не засинай, благаю, благаю, почуй! Кімната - це тарілка! Та хата пережувала мій голос і випустила мамин: - Спи, сонечко. Але в коридор не виходь, він голодний. На добраніч.