Як Мирон навчився дивитися знову

Увечері Мирон сказав дружині, що більше не писатиме. Соломія сполоснула зелену чашку з білими вусами. "Взагалі?", "Взагалі", "Добре". Він чекав іншого слова, та не дочекався. О другій ночі його розбудило клацання друкарської машинки. Стара машинка двадцять років стояла в коморі під полотном. На кухні за нею працював він, але двадцятирічний. "Що ти тут робиш?", "Пишу", "А я більше не пишу". Молодий знизав плечима. "То ти. Я ще пишу". Молодий натиснув клавішу. Кухонна лампа згасла.

За вікном уже сипав сніг. Читальна зала. Соломія гріла руки об білу чашку й поправляла волосся. Саме тут Мирон уперше її побачив. "Пам'ятаєш?", "Майже ні". Він розгорнув блокнот. Усе там. Посмішка Соломії. Тріщина на блюдці. Як вона обпекла губу чаєм. "Навіщо я записав навіть це?". Молодий всміхнувся. "Забув? Ти ж боявся підійти й заговорити. От і сидів, дивився та писав". Соломія поставила білу чашку на стіл. Мирон моргнув, і стіл уже був кухонний. Перша квартира. Один стіл на двох.

Соломія готувалася до роботи в дитячій реанімації, Мирон ночами друкував і прибирав машинку до її сніданку. Якось вони купили страшну зелену чашку й намалювали на ній білі вуса лаком для нігтів. Соломія шахраювала, домальовуючи більше зі свого боку. Мирон тримав її за лікоть, щоб не розлити лак. Вони сміялися, доки лак не висох. Сміх урвався на сходах іншого будинку. Після першої великої сварки Мирон закрився на кухні, бо не вмів сказати "вибач".

Уночі написав шість сторінок і вранці приніс Соломії. Вона дочитала й притиснула лист до грудей. "Ти міг просто сказати, що любиш мене", "Не міг". Молодий Мирон стояв перед нею. "От тому й писав". Мирон побачив залом на папері й згадав її великий палець, з завжди обкусаним нігтем і перевернув аркуш. Замість наступного рядка почувся дитячий плач. Грошей тоді майже не мали. Прострочену квитанцію притиснули до холодильника, ввечері світло лишали тільки на кухні. Соломія заснула після зміни.

Мирон сидів біля ліжечка й слухав дихання доньки. У блокноті лишився рядок: "Дивно, скільки місця може зайняти людина, яка ще не вміє тримати голову". "Я цього не пам'ятаю", "Тому воно й записане". Світло над ліжечком згасло. Коли спалахнуло знову, на спинці стільця висів батьків плащ. Після похорону Мирон багато плакав. Удома три сторінки списав про мокру шерсть на комірі, дощ і запах тютюну. "Я думав, що це про плащ", "Тоді тобі так було легше". Мирон закрив блокнот. "Досить. Я втомився.

Хочу, щоб у голові нарешті було тихо". Молодий довго дивився на нього. "Добре". Вранці машинка знову стояла в коморі. А в голові справді стало тихо. Спершу Миронові сподобалося. Дощ став просто дощем. Стук палиці по паркану просто дратував. Він спав, платив рахунки, готував вечерю. Минуло кілька тижнів. Соломія підстриглася. Не помітив. Купила сукню. Не помітив. Порізала палець. Він спитав, звідки пластир. Увечері вона сіла навпроти.

"Ти перестав на мене дивитися", "Я ж дивлюся", "Тільки очима, Мироне", "Я просто більше не роблю з усього літературу", "Я не про літературу коханий". У нічній темряві на кухні знову клацнула машинка. Молодий Мирон сидів мовчки. "Поверни", "Що?". Мирон схопив його за зап'ясток. Пальці зімкнулися на холодному повітрі. "Те, що забрав". Молодий похитав головою. "Я нічого не забирав. Ти сам зрікся". Він кивнув на зелену чашку. Її край на очах став надщербленим.

Рука, що тримала її, вкрилася зморшками. Мирон підвів голову. Соломія сиділа навпроти вже зовсім стара. Сива Соломія гріла пальці об ту саму чашку. "Пам'ятаєш білі вуса?", "Трохи", "Ті сторінки після нашої сварки?", "Не дуже", "Що я сказала тобі в день весілля?". Мирон шукав і не знаходив. Соломія не стала чекати відповіді. Підсунула чашку ближче. "Нічого. Поки що я пам'ятаю за двох". Вона відпила чай. Мирон дивився на неї і раптом зрозумів, що вже не може згадати її молоде обличчя.

"Навіщо ти показав мені це?". Молодий Мирон після паузи відповів. "Що ти робив, коли вона поправляла волосся? Коли донька дихала в ліжечку? Коли батьків плащ пахнув дощем?", "Писав", "Спочатку дивився". Мирон глянув на стару Соломію. "Як це повернути?". Молодий знизав плечима. "Не знаю, я ж лише ти у двадцять". Він справді став схожим на звичайного хлопця. Потім кивнув на Соломію. "Спробуй ще раз подивитися". Дзенькнула ложка. Мирон прокинувся на кухні.

Соломія стояла біля вікна в старій домашній сорочці. Сива прядка торкалася скроні. В руці була зелена чашка з білими вусами. Вільною рукою вона поправила волосся.Мирон дивився. "Що?", "Нічого". Вона усміхнулась. "Давно ти так не дивився". Не поспішаючи, він дістав чистий аркуш і ручку. Спершу дочекався, поки вона доп'є чай. І лише тоді написав: "Сьогодні я вдруге за десятки років побачив свою жінку".