Яка ти сьогодні красива

- Кохана, яка ж ти сьогодні гарна, - сказав Левко прикутій до ліжка Орисі. Вирішив не йти додому. Дочекався, поки вона засне, ліг на лаві біля її дверей і ще довго слухав її дихання, а потім сам не помітив, як заснув. А прокинувся вже з травою між пальцями. Надворі стояв лютий. Сніг хрустів так, що чути через вікно. Жодної трави, жодного цвіту навкруги. Та в Орисиній хаті пахло мокрою яблунькою після дощу.

Орися слабшала вже кілька тижнів. До весілля вони не дійшли: вона злягла до нього, тож Левко ночував у батьківській хаті, а дні майже безвилазно проводив коло неї. А сільська відьма перестала приходити ще до Водохреща. Останнього разу довго сиділа біля Ориси, слухала дихання, потім зібрала трави назад у торбу й сказала Левкові, що більше нічим не зарадить. Він сидів біля постелі щодня. Давав воду, поправляв ковдру, читав уголос. І завжди перед тим, як піти: - Кохана, яка ж ти сьогодні гарна.

Спершу Орися сміялася. - Брешеш. - Ні. Потім торкнулася запалої щоки. - Ти ж бачиш мене? - Бачу. - І все одно? - І все одно. Однієї особливо тихої ночі він заснув на лаві біля Орисиної кімнати, а прокинувся літом. Яблуні цвіли. Річка була тепла. Орися йшла до нього босоніж, така світла й повна життя, як до хвороби. Сіла поруч. - За що ти мене любиш? - За очі. - Постаріють. - За волосся. - Посивіє. - За сміх. - А якщо перестану сміятися?

Левко розсердився і прокинувся з запахом трави на руках. Уранці він подав їй воду. Орися не розплющила очей. - За очі, значить? Левко завмер. Потім засміявся. Вирішив, що говорив уві сні, а вона почула через стіну. - І волосся посивіє. Він уже не сміявся. - Я ще й бачила, як ти ногою тупнув. Цього через стіну не побачиш. Орися відкрила очі. - Я теж там була. Відтоді вдень вони чекали ночі. Щоночі був той самий сад. І те саме питання: - За що ти мене любиш?

Левко шукав кращі відповіді. За голос. За середину пирога, яку вона завжди лишала йому. За те, як сердито складає сорочки. За те, як під час грози зачиняє всі вікна й каже, що просто дме. Орися слухала. - А якщо я більше цього не зможу? Вдень вона вже ледве говорила. А вночі бігала від Левка між яблунями. Потім у саду з'явився ще хтось. Далеко, аж під крайньою яблунею. Наступної ночі ближче. Ще через ніч високий чоловік у темному стояв біля води. - Ти його бачиш? Орися обернулася.

- Кого? Чоловіка вже не було. Під яблунею лежало перо. Сіре. Мокре. Злипле, наче його витягли з води. Левко підняв його одразу прокинувшись. І довго витирав мокрі пальці об сорочку. Наступної ночі Орися сиділа до Левка спиною. А чоловік стояв просто за нею. Тепер він побачив величезні крила. Чоловік беззвучно плакав, сльози одна за одною текли по нерухомому обличчю. Левко відчув його природу. - Не забирай її. Той подивився на нього. - Я не хочу. - Тоді не забирай. - Не я вирішую.

І знову глянув на Орисю. - Візьми мене. - Ні. - Чому? - Тебе не кликали. Левко зблід. - А її? Чоловік опустив очі. - Її кличуть уже давно. Тоді Орися обернулася. - Я його теж бачу. - Відколи? - Від першої ночі. Левко дивився на неї, наче почув зраду. - Чому мовчала? Орися простягнула йому руку. - Ти перестав би зі мною говорити. Помовчала. - І почав би прощатися. Тієї ночі вона спитала востаннє:

- Якщо не буде мого обличчя, голосу, рук, сміху... якщо навіть я сама тебе не пам'ятатиму, за що любитимеш? Левко довго мовчав. - Не знаю. Орися здивувалася. - Справді? - Справді. Не знаю. Він стиснув її пальці. - Я тільки знаю, що завтра знову до тебе прийду. Орися заплакала. А чоловік за її спиною закрив обличчя долонями. Зранку Орися відмовилась від води. Левко поставив горнятко біля постелі і взяв її за руку. - Кохана, яка ж ти сьогодні гарна.

Довго нічого, потім губи ледве ворухнулися: - А завтра? - І завтра. Більше при тямі вона не говорила. Він вийшов у сіни. Надворі тріщав мороз. А з кімнати пахло мокрою землею й яблуневим цвітом, немов десь зовсім поруч уже була весна. Левко вже постійно залишався на ніч у неї, чекаючи на Орисю в саду, та цього разу вона не прийшла. Під яблунею сидів тільки чоловік з сірими крилами. Левко сів поруч і гірко заплакав. - Вона боялася? - Так. - Дуже? - Спочатку. Левко опустив голову.

- А потім? Чоловік подивився за його плече. - Потім згадала, що ти обіцяв прийти завтра. Левко обернувся. Вона стояла між яблунями. Руки, як завжди, сховала в рукави. Вона підійшла ближче. - Ну? - Що? - Ти ж завжди щось кажеш, коли приходиш. Левко плакав. - Кохана, яка ж ти сьогодні гарна. Орися всміхнулася. - Сьогодні вже можеш не брехати. Він ступив до неї, рука лягла йому на плече. - Пусти. - Не можу. - Чому? - Ти прокидаєшся. Сад поплив. - Я прийду завтра!

Орися дивилася на нього до останнього. - Я знаю. Левко прокинувся на лаві. Орисина рука вже була холодна. Потім прийшли жінки, завісили дзеркало, поставили воду біля вікна. А на стільці біля постелі лежало сіре перо. Після похорону Левко загорнув перо в полотно й сховав. Перед тим як вийти з хати востаннє, поправив ковдру на ліжку. - Кохана, яка ж ти сьогодні гарна.