Хлопчик, який ступав однією ногою

Дорога через Вишеньку вже кілька днів стояла в багні по кісточки, і в тому багні тяглася одна вервечка дитячих слідів. Права стопа, права стопа, права. Рівно серединкою. Небо за стріхами ще тримало дві червоні смуги, з бовдурів слався сірий дим і лягав на городи. Десь за ставком хтось рубав дрова - і перестав. Просто перестав, на дорубавши. За мить на горизонті дороги й стало видно хлопчика. Худий, у полотняній сорочці не по холоду, босий.

Ішов і дивився собі під ноги, намагаючись не видати свій страх перечепитись. Ліва нога землі не торкалась. Біля стопи котився чорний круглий камінь, з яблуко завбільшки. Між пʼятою та каменем лишався просвіт на палець, наче там хтось тримав долоню. Багно чвакало під правою ногою. Камінь був сухий. А вода в колії за ним бралася тонкою кригою. Село доживало день. Коло колодязя брязнуло відро, скрипнули ворота, кури вже мостилися на сідалі. До крайньої хати хлопчик постукав тихо, кісточками.

- Пустіть до печі. Я тільки посиджу біля вогню, до першого півня. Господиня прочинила, глянула на його ноги й причинила двері. - Добре... Люди… Мене часто не пускають. Він постояв під вікном і пішов далі. У хаті ще хвилину було звичайно. Тріщала скіпка. Менша дівчинка щось питала матір. Потім з-за печі, зсередини стіни, стукнуло. Тихо. Один раз. Господиня завмерла і сама не знала, чи чула. Довго нічого. Тоді вдруге.

Ще тиша. І втретє - вже так, що всі разом подивились на піч. Більше не стукало. Та до ранку ніхто не повернувся спиною до тієї стіни. До другої хати він не дійшов, а там уже знали: через тини чутка біжить швидше за дитину. Господар крикнув крізь двері, щоб забирався, і сипнув через поріг жменю маку. Хлопчик подивився на зернята. - А якби я ступав обома ногами, пустили б? За дверима мовчали. Він пішов. Уночі в тій хаті стукало зі скрині. Неквапно. З передихом.

А вранці кожна макова зернина в середині лежала розлущена надвоє. Вишенька зачинялася. Віконниці лягали одна за одною. Світло лишалося тільки у шпарах. Пси втислися в буди й дивились звідти, не кліпаючи. Стихло відро біля колодязя. Стихли ворота. Навіть вітер по стріхах ліг. Лишився один звук на всю вулицю: чвак правої стопи і глухе кругле котіння поруч. Хлопчик ішов серединою. А стопа його вже стояла на камені половиною. Біля однієї хати він спинився під вікном.

Усередині вечеряли: діти коло миски, мати поправляла меншому волосся з чола, вогонь із печі клав на всіх один рудий колір. Хлопчик стояв у холодному багні босою правою ногою і дивився. Довго. Пара з його рота йшла і танула. У шибці плавало тепле світло. Потім він сказав тихо, собі: - Я ж теж чийсь. І пішов. У хаті цього не чув ніхто. Після ще одних зачинених дверей він сказав, уже спиною: - Ви думаєте, як двері зачините, то мене нема.

Трохи згодом із порожньої комори покликав голос їхнього сина: - Мамо, пустіть його. Він змерз. А син сидів коло матері, білий, і рота не розтуляв. Батько спитав у темну комору: - На добро чи на зло? Ніхто не відповів. Серед ночі стукнуло ще раз. З-під дитячого ліжка. Про камінь спершу ніхто не думав. Але біля останніх дворів хлопчик уже ставав на нього всією стопою. Круглий слід поруч із дитячим був завширшки з хлібину. Коли з яблука зробилась хлібина - того не завважив ніхто.

Наче він і прийшов такий. Правий слід у багні ставав дедалі глибшим. Остання хата була вдовина. Стара вийшла на поріг зі скіпкою. - Ти чий такий? - Не знаю. Мені ніхто не сказав. Але чийсь. Стара подивилась на його ноги. Потім на обличчя. І взялася за одвірок, щоб відчинити ширше. Тоді з-за тинів закричали: - Не здумай! Земля його не бере! Рука спинилась. Двері причинились. Засув ліг у паз. Після того на всій вулиці ніде не рипнули двері, ніхто не кашлянув, не брязнула миска.

Хлопчик дивився на двері довго. - Шкода. Я вже думав, що ви пустите. І пішов. Камінь котився важко. Він вийшов на середину села і став. Ніхто не бачив, як воно сталося, але з вікон на нього дивились уже вгору. Щоб побачити обличчя, треба було задирати голову. Хлопчик стояв вище шибок, малий і худий проти неба. А що було під його ногами, з вікон уже не було видно. З хат - з печей, зі скринь, з-під ліжок - стукнуло разом. Один раз. Тиша. - Ви робили вигляд, що мене нема. Довга тиша.

- А я весь вечір рахував, скільки вас є. Вранці ні хлопчика, ні каменя не знайшли. Між дворами, де вчора був прохід, стояла стара хата. Стріха посіріла, наче простояла десятки літ. Половина села памʼятала там прохід. Друга половина памʼятала хату. Двері замкнені й досі. Щоранку від порога до колодязя тягнеться одна вервечка слідів. Права дитяча стопа. Круглого відбитка поруч нема. Недавно з-за тих дверей тричі стукнуло. Тихо. З передихом. Треба було раніше.