Нічна оповідка 12 частин

    Мавка з темного бору

    10 червня 2026 р.
    Не прочитано
    1/12

    Іноді, коли вітер гуде в димарі, я згадую одну колискову. Її не співають дітям. Її шепочуть у порожнечу, щоб закликати те, що ще не має тіла. Старі люди кажуть: ніколи не гойдай порожню колиску і не називай ненародженого. Бо є речі, що чекають у темряві, поки ми самі не покличемо їх по імені. Цю історію я почув від лісника, що збожеволів на старості.

    2/12

    Той лісник часто пив у мене й бурмотів про стару повитуху з поліського села, що межує з глухим бором. Вона все життя приймала дітей, та найбільше боялася тих, хто так і не вдихнув повітря, бо їхні душі ліс забирав ще в утробі. Руки в неї були чорні від горіхового лушпиння, а від свити тхнуло мокрою землею й собачою кропивою. Вона знала, що ліс слухає кожне зітхання вагітної.

    3/12

    На краю того села, де городи впиралися в чорну стіну лісу, жила молодиця Марина. Чоловік її не повернувся з зимової рубки, бо пішов під лід на переправі. Марина лишилася сама, але під серцем носила дитину. Від горя вона почала ходити до старої верби на межі. Стояла в тумані й шепотіла в темряву ім’я, яке вони вибрали з чоловіком.

    4/12

    Повитуха попереджала: ім’я до народження ще не належить дитині. Воно м’яке, як теплий віск. Його тримають думки матері. Але якщо жінка вночі прошепоче це ім’я до темного вікна або в ліс, його почує та, що живе в корі й моху. Мавка не краде тіло. Вона краде слово, яке ще не стало звуком. Вона забирає майбутнє, залишаючи лише порожню оболонку.

    5/12

    Спершу люди почули спів. Тихий, без слів, він тягнувся з покинутої хати мисливця, що стояла біля верби. Селяни казали, що то вітер у димарі. Але вагітні жінки, почувши ту мелодію, хапалися за живіт і плакали. Не від болю. Від раптового, крижаного відчуття, що вони когось забули. Що в їхньому лоні б’ється щось чуже, позбавлене права на світло.

    6/12

    Марина першою втратила свою дитину. Не тілом, вона й далі ходила важка. Але одного ранку знайшла на лаві маленьку дерев’яну ложку, вирізану чоловіком. Вона довго крутила її в руках, а потім спитала в повитухи: «Бабусю, а хто в нас у селі різьбить такі малі ложки? Для кого це?» В її очах не було болю. Тільки бездонна, мертва порожнеча.

    7/12

    Повитуха зайшла до Марининої хати. У кутку стояла колиска, на ній висів рушник із захисними хрестами. Але Марина дивилася на неї скляними очима й казала: «Навіщо я поставила це тут? Хіба я чекаю когось?» Ім’я зникло з її голови. Очікування стерлося. Дитина в лоні стала просто тягарем, шматком м’яса без майбутнього, яке вже забрав ліс.

    8/12

    Стара зрозуміла, з ким має справу. Вона взяла пучок полину, обв’язала червоною ниткою і пішла надвечір до верби. Під корінням, у гнилому дуплі, вона знайшла не кістки. Там лежали маленькі вузлики з берести, вкриті слизом. У кожному було заплетено щось схоже на напівпрозору плівку, що здималася й опадала, наче від невидимого серцебиття.

    9/12

    Коли повитуха розв’язала один вузлик, почула шепіт. То було ім’я, яке Марина мала дати сину. Воно звучало не людським голосом, а вологим шелестом листя й звуком крапель, що падають на гниль. Мавка забрала його собі, щоб гойдати в лісовій тиші. Бо ліс завжди голодний на те, чого ще немає у світі людей. Він живиться нашими надіями.

    10/12

    Повернути вкрадене неможливо. Можна лише вберегти те, що ще не віддали. З того часу в тому селі вагітні жінки ніколи не шиють після заходу сонця. А колиски в хату вносять лише тоді, коли дитина вже кричить і дихає. Порожнє дерево не повинно чекати. Бо якщо колиска стоїть порожня, вона починає гойдатися сама, кличучи господиню.

    11/12

    Марина народила здорового хлопчика. Але коли священик питав, як назвати, вона довго мовчала, дивлячись на ікону. Вона не пам’ятала, що обіцяла чоловікові. Хлопця назвали чужим ім’ям. Він виріс мовчазним, з блідою шкірою, і завжди прислухався до когось, хто кличе його з-за межі лісу. Його справжнє ім’я досі гниє в дуплі верби.

    12/12

    Лісник, що розповів мені це, згодом помер біля тієї самої верби. Кажуть, перед смертю він вирізував маленькі дерев’яні ложки. Коли в корчмі стає дуже тихо, а дрова в печі вигорають до попелу, я ніколи не дивлюся в темряву. Бо якщо почуєш звідти тиху пісню без слів, значить, хтось уже віддав своє майбутнє лісу.

    Твоя думка

    Чи сподобалась тобі ця нічна оповідка?

    Уже проголосувало: 3