Мавка з темного бору

Іноді, коли вітер гуде в димарі, я згадую одну колискову. Її не співають дітям. Її шепочуть у порожнечу, щоб закликати те, що ще не має тіла. Старі люди кажуть: ніколи не гойдай порожню колиску і не називай ненародженого. Бо є речі, що чекають у темряві, поки ми самі не покличемо їх по імені. Цю історію я почув від лісника, що збожеволів на старості.

Той лісник часто пив у мене й бурмотів про стару повитуху з поліського села, що межує з глухим бором. Вона все життя приймала дітей, та найбільше боялася тих, хто так і не вдихнув повітря, бо їхні душі ліс забирав ще в утробі. Руки в неї були чорні від горіхового лушпиння, а від свити тхнуло мокрою землею й собачою кропивою. Вона знала, що ліс слухає кожне зітхання вагітної.

На краю того села, де городи впиралися в чорну стіну лісу, жила молодиця Марина. Чоловік її не повернувся з зимової рубки, бо пішов під лід на переправі. Марина лишилася сама, але під серцем носила дитину. Від горя вона почала ходити до старої верби на межі. Стояла в тумані й шепотіла в темряву ім’я, яке вони вибрали з чоловіком.

Повитуха попереджала: ім’я до народження ще не належить дитині. Воно м’яке, як теплий віск. Його тримають думки матері. Але якщо жінка вночі прошепоче це ім’я до темного вікна або в ліс, його почує та, що живе в корі й моху. Мавка не краде тіло. Вона краде слово, яке ще не стало звуком. Вона забирає майбутнє, залишаючи лише порожню оболонку.

Спершу люди почули спів. Тихий, без слів, він тягнувся з покинутої хати мисливця, що стояла біля верби. Селяни казали, що то вітер у димарі. Але вагітні жінки, почувши ту мелодію, хапалися за живіт і плакали. Не від болю. Від раптового, крижаного відчуття, що вони когось забули. Що в їхньому лоні б’ється щось чуже, позбавлене права на світло.

Марина першою втратила свою дитину. Не тілом, вона й далі ходила важка. Але одного ранку знайшла на лаві маленьку дерев’яну ложку, вирізану чоловіком. Вона довго крутила її в руках, а потім спитала в повитухи: «Бабусю, а хто в нас у селі різьбить такі малі ложки? Для кого це?» В її очах не було болю. Тільки бездонна, мертва порожнеча.

Повитуха зайшла до Марининої хати. У кутку стояла колиска, на ній висів рушник із захисними хрестами. Але Марина дивилася на неї скляними очима й казала: «Навіщо я поставила це тут? Хіба я чекаю когось?» Ім’я зникло з її голови. Очікування стерлося. Дитина в лоні стала просто тягарем, шматком м’яса без майбутнього, яке вже забрав ліс.

Стара зрозуміла, з ким має справу. Вона взяла пучок полину, обв’язала червоною ниткою і пішла надвечір до верби. Під корінням, у гнилому дуплі, вона знайшла не кістки. Там лежали маленькі вузлики з берести, вкриті слизом. У кожному було заплетено щось схоже на напівпрозору плівку, що здималася й опадала, наче від невидимого серцебиття.

Коли повитуха розв’язала один вузлик, почула шепіт. То було ім’я, яке Марина мала дати сину. Воно звучало не людським голосом, а вологим шелестом листя й звуком крапель, що падають на гниль. Мавка забрала його собі, щоб гойдати в лісовій тиші. Бо ліс завжди голодний на те, чого ще немає у світі людей. Він живиться нашими надіями.

Повернути вкрадене неможливо. Можна лише вберегти те, що ще не віддали. З того часу в тому селі вагітні жінки ніколи не шиють після заходу сонця. А колиски в хату вносять лише тоді, коли дитина вже кричить і дихає. Порожнє дерево не повинно чекати. Бо якщо колиска стоїть порожня, вона починає гойдатися сама, кличучи господиню.

Марина народила здорового хлопчика. Але коли священик питав, як назвати, вона довго мовчала, дивлячись на ікону. Вона не пам’ятала, що обіцяла чоловікові. Хлопця назвали чужим ім’ям. Він виріс мовчазним, з блідою шкірою, і завжди прислухався до когось, хто кличе його з-за межі лісу. Його справжнє ім’я досі гниє в дуплі верби.

Лісник, що розповів мені це, згодом помер біля тієї самої верби. Кажуть, перед смертю він вирізував маленькі дерев’яні ложки. Коли в корчмі стає дуже тихо, а дрова в печі вигорають до попелу, я ніколи не дивлюся в темряву. Бо якщо почуєш звідти тиху пісню без слів, значить, хтось уже віддав своє майбутнє лісу.