Морова книга

ЇЇ викреслило зі світу живих одним ударом дзвона. Він ударив опівночі, хоча мотузку з нього зрізали ще десять років тому. Стара Ганна ж випала зі світу так чисто, ніби її ніколи не було серед живих. Уранці донька прокинулась у хаті, де ще пахло матусею, але не знала, для кого стоїть друга миска. Вона потягнулась прибрати її. Пес біля порога загарчав. А миска сама, повільно, посунулась назад до порожнього місця за столом.

Тієї ж ночі Соломія сиділа в церкві й переносила до нової книги старі записи про народжених. Давні сторінки розповзалися від вогкості. Вона саме дійшла до Ганниного імені, коли над головою вдарив дзвін. Соломія здригнулася, порізала палець об край сторінки, і крапля крові впала просто на рядок. Уранці ім’я Ганни вже блідло. Чорнило повільно втягувалося в папір, наче хтось висмоктував його з іншого боку. Під церковним вікном одразу завив пес. - Ганна... - прошепотіла Соломія.

Наступної ночі дзвін ударив удруге. Зник малий Петрик. Його мати прокинулась від болю в грудях. Молоко проступило крізь сорочку, а вона не могла згадати, навіщо її тіло когось годує. Біля стіни стояла колиска. Усередині лежала дитяча сорочка, тепла й зім’ята, наче її щойно зняли. Жінка довго дивилась на неї, а тоді прошепотіла: - Хто приніс це до моєї хати? Пес під колискою тихо заскавулів.

Кров в парафіяльній книзі не давала Соломії забути. Вона завела писарський зшиток і щоночі писала імена зниклих. Ганна. Петрик. Андрій. Марфа. Та букви ворушились. Сповзали з рядків, як чорні воші, й забивалися їй під нігті. Вранці сторінки пахли сирою могилою. На останньому аркуші проступило чуже: - Ти записуєш своїх. А хто запише нас?

Село меншало щоночі. У хатах тліли печі, хоча господарів ніхто не пам’ятав. Стара відчиняла хвіртку комусь невидимому й довго тримала її, поки у двір входив тільки вітер. Чоловік вирізав малу ложку й плакав, не знаючи чому. На лавках лежали забуті речі, яких ніхто не наважувався торкнутися. Люди казали, що все як завжди. Тільки собаки сиділи біля порожніх дворів і дивились на дзвіницю.

Перед третьою ніччю Соломія піднялася на дзвіницю з ліхтарем. Полум’я свічки тремтіло від кожного її кроку. Коли вона піднесла світло до дзвона, на чорній бронзі проступили мокрі відбитки долонь - дитячих, жіночих, чоловічих. Десятки рук, притиснутих до металу зсередини. Одна долоня повільно сповзла вниз. Ліхтар згас. У темряві по бронзі заскреготіли нігті. А зовсім поруч хтось прошепотів: - Не стирай мене ще раз.

Коли Соломія знову запалила ліхтар, мокрі відбитки вже тягнулися від дзвона вниз дерев’яними сходами. Вона пішла за ними через порожню церкву. Сліди обірвалися біля вівтаря. За відсунутою дошкою Соломія знайшла вузьку нішу, а в ній - морову книгу, злиплу від вогкості. Між сторінками лежав клапоть із надряпаним наказом: "Не впускати". На першому аркуші священник дописав: "Безіменні не сплять". Вони позичають імена у тих, кого ще кличуть додому.

У моровій книзі Соломія знайшла знайомі імена, перекреслені густою чорною смугою: Ганна. Петрик. І десятки інших. Вона витягла з писарської торбинки ножик, яким гострила пера, й спробувала зіскребти чорнило. Та під лезом проступила густа чорна волога, ніби книга кровила. Тоді Соломія витягла з торбинки перо й малий каламар та вивела Ганнине ім’я поверх смуги. А нижче з'явилося нове ім’я: Соломія. Спершу книга стирала людину з пам’яті. Потім - зі світу.

Соломія побігла додому. Мати відчинила двері й побачила перед собою змоклу молоду жінку з чорними пальцями. Та доньки в ній уже не впізнавала. - Ви до кого? Коли дзвін ударив знову, недопрядена нитка, яку мати ще вчора пряла їй на сорочку, сама натягнулася в бік церкви. Жінка торкнулася нитки й заплакала. - Так дивно, - прошепотіла вона. - Руки пам’ятають, як когось колисали. Тіло пам’ятає, як народжувало. А я не можу згадати навіть обличчя того, кого певно любила більше за себе.

Соломія в сльозах повернулася до церкви. Морова книга лежала розгорнута перед вівтарем, хоча вона залишила її за дошкою. Від сторінок тяглися мокрі сліди до кам’яної плити. Щойно Соломія ступила на неї, плита просіла й відкрила вузькі сходи. Вона взяла книгу, ліхтар та спустилася. Унизу стояли люди в мокрому, змерзлому одязі. Жінка тримала дитячу сорочку. Старий стискав ключ. Хлопчик тихо спитав: - Тітко, я колись був у когось сином? Чи я взагалі був?...

Морова книга вирвалася з рук Соломії й розгорнулася на землі. На чистих рядках одне за одним проступали імена живих. Щойно над церквою бив дзвін, чорна смуга перекреслювала наступне. Соломія притиснула сторінки долонями. Підпалила край свічкою з ліхтаря, але полум’я перекинулося на її пальці, не лишивши на папері й кіптяви. - Я Соломія! - закричала вона в істериці, - Я Соломія! Та на третій раз з горла вирвався лише глухий стогін дзвона. Хлопчик відступив. - Тітко, а ви хто?

Уранці мати Соломії поставила на стіл дві миски, хоча не знала для кого. Коли потягнулася прибрати її, на дні проступило чорнилом одне слово: Соломія. Жінка прочитала його вголос, заплакала, а за мить уже не пам’ятала. Під старою дзвіницею хтось кожної ночі перелічував мертвих. Голос доходив до одного порожнього місця, замовкав і починав спочатку.