Мотузок, що знав правду»

Дивіться, як на цьому конопляному мотузку виступає волога. Я його щойно з повітки приніс, а він уже мокрий, і пахне не дощем, а глибоким, стоячим мулом. Є місця, де вода не тече, а чекає. І де мотузок завжди знає правду, навіть коли люди заплющують очі.

Знаю я одне село на Поділлі, стоїть воно на суцільному вапняку. Криниці там копають глибоко, сажнів по десять, пробиваючи камінь. Посеред майдану стояла спільна криниця зі старим зрубом, старшим за саму церкву. Але був суворий звичай - не черпати після вечірнього дзвону.

Старі казали - як сонце сідає, на камені слизько. Але справа не в камені. Баби шепотіли, що на дно треба кидати гілку чорнобилу, аби відігнати потопельників. Бо вода, що стоїть у темряві, починає пам'ятати тих, хто в ній згинув. А прядиво вбирає їхній шепіт краще за пам'ять.

Мотузок, на якому висіло важке цебро, завжди був сухим. Окрім останніх трьох аршинів. Той кінець, що йшов у темряву, сочився крижаною водою і тхнув глибоким мулом. Цей запах мулу і мокрого прядива впізнав би й наосліп. І цей запах щоразу ставав сильнішим, наче хтось дихав у глибину.

Одного сутінкового вечора ковальський підмайстер, що недавно поховав молодшого брата, пішов по воду з каганцем. Дзвін уже віддзвонив. Він опустив цебро. Мотузок пішов легко, аж надто. І раптом знизу, з безодні, де мало б плескатися, почувся вологий шепіт. Хлопець завмер над зрубом.

Подай відро, бо руки втомились. Хлопець завмер. То був голос його брата. Розумом тямив, що брат лежить у землі на цвинтарі, а річка за п'ять верст забрала його назавжди. Але серце смикнуло мотузок. З глибини знову прохрипіло - тягни.

Він витягнув цебро на світло каганця. Води не було. На дні лежала чорна, крижана глина, наче взята з-під зимової землі, а в ній стирчав мідний ґудзик. Той самий, що мати власноруч пришила до свитки, в якій брата й поклали в домовину. Хлопець кинув цебро і втік у ніч.

На ранок староста прийшов із двома чоловіками. Старий мотузок зняли, не торкаючись голими руками, винесли за городи й спалили. Цебро вишкребли золою, виполоскали тричі, а з повітки принесли нове сухе прядиво, ще пахуче сонцем і коноплею. При всіх прив’язали його до дужки й опустили в криницю.

Коли витягли назад, верх був сухий, а останні три аршини сочилися крижаною водою і тхнули тим самим глибоким мулом. А на мокрому вузлі, ніби хтось причепив його знизу, висів той самий мідний ґудзик. Село завмерло. Сільський дяк дістав з скрині дубову дошку.

Було лише надряпано ножем на звороті - не для води копали, а щоб затопити стару печерну жилу у вапняку. Поки вода чорна, воно спить. Криниця була не джерелом, а могильником. Та хлопець уже не вмів спати. Наступної ночі підмайстер повернувся до криниці з довгим гаком.

Він торкнувся нового мотузка, того самого, що вдень при всіх прив’язали сухим. Опустив відро. Мотузок натягнувся. І голос, уже не з криниці, а зовсім близько, від самого вуха, волого прошепотів - дякую, що витягнув. З криниці ніхто не виліз тілом. Воно вилізло по мотузку, по жалю.

Коли хлопець обернувся, каганець погас. Знайшли його вранці біля зрубу. Живого, цілого, тільки очі порожні, як висохлі колодязі. Він більше не промовив жодного слова, наче в ньому самому тепер жила чужа глибина. Лише коли підносив кухоль до рота, з кутиків уст стікала вже не вода, а чорний мул.

Зруб тоді ж забили навхрест дошками, завалили камінням і терном. Кажуть, він не старіє і не вмирає, досі сидить у своїй хаті. Те, що вилізло з вапняку, вже ніколи не повернеться назад, бо знайшло нову посудину. Я краще підкину дров у піч. А мотузок у кутку знову став важчим, бо він знає правду.