Назви живих

Я тричі дзенькнув нігтем по краю Романової кружки. Тонко, майже лагідно. Еміль підняв голову раніше, ніж Роман устиг озирнутися. "Векша", - сказав полонений. Мені знайоме це ім'я, та востаннє чув його аж у сорок третьому. Того року Роман носив його сам і тоді ж навчився боятися дзенькоту: так каральна варта будила зв'язаних, щоб ті заговорили. Він цього, звісно, не пам'ятав, - поки що, я це виправлю. У Романа була година. Потім обмін.

Еміля, оператора дрона, належало передати живим. Сапери чекали підтвердження маршруту крізь мінне поле: підрозділ сидів у напівоточенні край старого міста, під яким лишилися замуровані ходи. У липні удар по будинку вбив його дружину. Хто навів ціль, Роман не знав. За перехопленнями, того дня Еміль працював саме в тому секторі. Телефон вібрував: донька чекала на евакуаційному пункті в іншій частині міста. Перед від'їздом він обіцяв подзвонити.

Відхилив виклик. Налив води собі, полоненому - ні. Цього вистачило, щоб я зрозумів, чого він хоче. Він хотів почути ім'я вбивці раніше, ніж маршрут. "Я лише поверну йому те, що він зробив із моєю родиною. Я б ніколи не мучив невинного." Я сів навпроти, на ящик з-під мін. Тінь на стіні сіла на пів секунди раніше. "Ти хто?" - спитав Роман. "Даленіал." "Що тобі треба?" "Тільки те, що ти вже все приніс із собою, солдатику."

"Ти знаєш, хто він?" - роздратовано спитав Роман про Еміля. "Так." "Хто?" "Той, хто тебе задушив." "Я живий." "Цього разу - так." Він коротко засміявся, трохи покашлюючи. Потім узяв зі столу відрізок шнура і машинально почав крутити його в руках, він не дивився на пальці, а коли опустив очі, вузол уже був готовий: старий подвійний затяжний вузол, яким стягували зап'ястки. Роман завмер. Він не пам'ятав, щоб коли-небудь вчився так в'язати.

"Він вже раз зав'язував його на тобі", - сказав я. "Коли?" "Коли ти звався Векшею і мовчав три доби." Еміль дивився на вузол і не міг відвести очей. Я повертав йому ту смерть повільно. Спершу запах смоли. Потім волокно мотузки під підборіддям. Далі мить, коли язик став завеликим для рота. Роман хапнув повітря. Я насолоджувався, тому й не думав зупинятися. На білках його очей одна за одною лускали капіляри. З носа потекло на губи.

Роман засунув пальці під комір, шукаючи мотузку, потім почав дерти шию нігтями. Шкіра розійшлася, під нігтями лишилося м'ясо, а він усе ще намагався щось зірвати з горла. Я милувався, особливо мені подобається мить, коли людина нарешті перестає боротися. Він упізнав власну смерть, так він вже помирав. Без жодного милосердя, я дав йому вдихнути - знепритомнілий співрозмовник нічого не розуміє. Разом із повітрям до рота повернувся смак власної крові сорок третього року.

Нарешті він пам’ятав: перекладач при каральній варті затягнув тоді на його шиї такий самий вузол. Останнє, що бачив Векша, руки, які його в'язали. Роман підняв очі на Еміля. Еміль тримав долоні на колінах, догори, неначе вже виправдовувався. "Назви тих, хто був там", - сказав Роман Емілю. Він подумав, що склав ці слова щойно. Я ж чув їх раніше, у підвалі каральної варти і під муром обложеного міста сімсот років тому. Слова не змінилися.

"Він убив мою дружину?" - крикнув Роман мені. "Не знаю." Чим голосніше він кричав, тим тихіше я відповідав: "У твоїй пам'яті цього немає. Я нічого не додаю." "А що ти робиш?" "Повертаю." Він схопив Еміля за одяг і притис спиною до земляної стінки траншеї. Я поклав руку Романові на плече. За спиною полоненого волога земля затверділа й стала холодним каменем. Мішки з піском зникли, над головою опустилося низьке склепіння.

Роман знову був хлопцем, якому клали каміння на груди за те, що він не назвав потайного ходу. Я з насолодою повернув йому перший камінь. Під лівими ребрами сухо хруснуло. Він зігнувся і виплюнув на землю темну кров. Тепер другий - він був важчий. Роман закричав - цей раз сильніше. Склепіння розчинилося. Навколо знову була траншея: волога земля, мішки з піском, тьмяне світло над головою. Кров мене мало цікавить, але люди перестають називати спогад вигадкою, коли витирають її з губ.

Він витер кров і взявся креслити на земляній стінці профіль ходу: злам, обвал, вихід за річищем. Він помер тоді, не видавши цього проходу. Роман сфотографував креслення і викликав саперів по рації. Пояснювати, звідки знає про хід, не став. Попросив лише перевірити. Невдовзі сапери підтвердили: під землею справді тягнулася порожнина, а дальній вихід лежав уже за межею мінного поля.

Я чекав, що Роман накине шнур Емілю на шию і затягне той самий вузол, який щойно згадав на власній. Але він розрізав стяжку на зап'ястках полоненого й подав йому воду. Милосердя мене не зворушує. Ба більше, воно мене дратує і означає лише, що доведеться копнути глибше. "Думаєш, на цьому все?" - спитав я. Роман витер кров з губ. "А хіба ні?" Я усміхнувся. "Звісно ні. Ти ж тільки згадав, як мотузка була на твоїй шиї. Скоро згадаєш, як тримав й інший кінець."

На обміні Роман передав Еміля живим. Я дочекався, поки машина рушить, і повернув йому ще одне життя. Підвал. Голий закривавлений чоловік на підлозі. Ремінь у Романовій руці. Відро води, до якого полонений не міг дотягнутися. І власний голос, спокійний, майже нудьгуючий: "Скільки вас було?". Роман упав на коліна прямо в пил, кров пішла з рота ще до того, як він згадав, що йому відповів полонений. Я міг забрати пам'ять назад. Але навіщо?

Роман вижив. Отже, мав час нею користуватися. Тепер іноді він прокидається вже задихаючись. Інколи серед розмови відчуває на грудях вагу каменя. Буває, він дивиться на власні руки й кілька секунд не може згадати, ким був тоді: тим, кого зв'язували, чи тим, хто сам затягував мотузку на чужих зап'ястках. Я залишив йому обидві відповіді. Забуття між життями надто довго робило за людей половину роботи. Далі нехай справляються самі.