Не дай їй дограти

Я відпустила дівчинину сорочку. Люди потягли її до берега, босі ноги ковзнули по моїх руках. Я потяглася слідом і встигла тільки вхопити чиїсь пальці. Спідниця туго натягнулася під колінами. Мене розвернуло течією, чужа рука вислизнула. Я пішла обличчям до дна. Поділ тримався на цвяхові затонулої огорожі. Я вчепилася в тканину біля самого заліза, пробувала роздерти. Пальці раз у раз потрапляли в ту саму дірку, але вона не більшала.

Над водою кричали. Я теж спробувала. Останнє, що відчула, було полегшення, груди нарешті вдихнули... Вода заповлнила легені. За мить я чеплялася за дошки над головою й силою видерлася крізь пролом. Знесилена я лежала на сухій підлозі. З рота текла вода, на язиці хрустів пісок. Я обернулася до діри, на її місці дошки блищали вологою. Провела по ним долонею, підчепила нігтем щілину. Суцільна підлога.

Поруч були вхідні двері. Я шарпнула ручку. Двері не піддалися. За ними плеснула вода. Я почула піаніно й обернулася, у здавалося б суцільній стіні відчинилися двері. За нами тягнувся коридор. Пішла на звук, тримаючись стіни. Праворуч побачила сходи, а під ними низькі дверцята. З кімнати падало світло. Там грали на піаніно. Воно стояло зліва від дверей великої кімнати. Стара з довгим сивим волосям сиділа до мене спиною. По клавішам ворушилися тонкі пальці.

На стільцях сиділи діти. Ще кілька стояли вздовж стін. - Поклич допомогу, - попросила я дівчинку на найближчому стільці. Вона дряпала собі шию, не повертаючи голови. Я торкнулася її плеча. Дівчинка глянула на мене знизу вгору. Вії були намальовані просто на щоках. Під нігтями біліли крихти лаку. Стара взяла три однакові ноти. Хлопчик біля дверей затиснув ніс. Вода потекла між його пальцями. Я відступила. Він дивився мені в очі й захлинався.

Стара перегорнула аркуш із нотами. У тиші хлопчик виплюнув воду й ухопив мене за спідницю. На зап’ястку розійшовся рукав. Під ним була тканина, стягнута нитками. - Що це? - Зараз знову, - сказав він. Стара поклала пальці на клавіші. Хлопчик відпустив мене й затиснув ніс. У корпусі піаніно тихо бренькнула струна. - Я тут, - прошепотів хтось ізсередини. Я нахилилася до дерев’яної панелі намагаючись не дивитися на стару. - Чую. Я тебе витягну.

Біля протилежної стіни сиділа дівчинка з річки. Роздертий рукав. Подряпина на щоці. Відкрита долоня лежала на коліні, рожева, з дрібними зморшками. Я підхопила її. Вона була мокра й важка. Груди не рухалися. - Її ж витягли! - сказала я. Стара перестала грати. - На місце! Я притиснула дівчинку до себе. Діти повернули голови. Один підвівся, тримаючи іншого за рукав. - Хто посадить її назад, - сказала стара, - той наступного разу відпочине.

Вони кинулися до нас. Я побігла коридором. Дитячі долоні ляскали по спині, смикали мокру спідницю. До дверей не дісталася. Двоє вже стояли в проході, розчепіривши руки. Я рвонула в іншу сторону і бігла поки не вперлася у білі двері. За ними стояли відра й мішки. Втиснулася туди з дівчинкою, зачинила дверцята й засунула засув. У щілину біля засуву пролізли пальці. Зігнулися в інший бік і намацали залізо. У відрі з попелом стояла кочерга. Я притиснула нею пальці до одвірка.

Під шкірою хруснуло дерево. - Пусти, - заплакала дитина. - Мені ж тоді знову. Я послабила натиск. Пальці висмикнулися. - Вона нагорі! - закричав хтось у коридорі. - Бачив, куди побігла! Заскрипіли дошки. Потім біля дверцят прошепотіли: - Виходь. Той самий мокрий хлопчик. Я взяла дівчинку й кочергу. Біля сходів ще товпилися діти, тож ми повернули до піаніно. Стара побачила хлопчика. - Тобі сьогодні без перерви. Він затулив рота долонями.

Пролунав акорд. Діти на сходах завмерли. Підлога вдарила мене в п’яти. Ще раз. І ще. З балок сипався пил. Розійшлися дошки і крізь пролом я побачила берег. Там лежала я. Чоловік натискав мені на груди. Трохи далі лежала дівчинка. Та сама, яку я тримала. - Мала не дихає! - крикнули. На мить я опинилася в траві. Чужі пальці підняли мені підборіддя. Щербатий ніготь дряпнув шкіру. - Ще трохи. Дихай. Я потягнула повітря. І знову стояла біля піаніно з дівчинкою на руках.

Я рушила до виходу. Стара вхопила дівчинку за волосся. Голова малої сіпнулася назад. Я вдарила кочергою по її зап’ястку. Стара розтиснула пальці й сперлася рукою на клавіші. Я гупнула по ній кришкою. Хруснуло. Кришка перекосилася. Стара вчепилася в неї другою рукою. Я опустила дівчинку на підлогу біля дверей. Зсередини піаніно бренькнула струна. Потім ще одна. У коридорі знову захлинувся мокрий хлопчик. Клавіш ніхто не торкався. - Перестань! - крикнула я. - Не можу.

Я загнала кочергу під край передньої панелі й смикнула. Дошка тріснула. Кочерга зачепила лампу, що стояла на піаніно. Лампа впала на підлогу, розхлюпавши олію по рядну. Від палаючого ґнота зайнялася тканина. За відірваною панеллю сидів хлопчик, найменший з присутніх. Петлі тримали його під пахвами й за щиколотки. Пальці перебирали струни. - Забери мене! Стара вирвала руку. Зігнуті пальці висіли вздовж долоні. Вона підвелася. Я підхопила дівчинку й побігла до пролому.

Крізь пролом до мене простягали руки. Я опустила дівчинку в них. У ту мить її тіло на березі сіпнулося. Чоловік перевернув малу набік, і вона закашлялася. Заплакала. Жінка притиснула її до себе. Мої руки були порожні. - Дівчинка дихає! - крикнули біля мене. - Чуєш? Ти її витягла! - гукнув чоловік з берега. Я стала на коліна біля пролому й простягла йому руку. Він обхопив моє зап’ястя й потягнув до себе. Щербатий ніготь дряпнув шкіру. Із кімнати долинуло:

- Ти ж казала, що витягнеш. Я озирнулася. Стара йшла до піаніно. Хлопчик смикався в петлях. Пальці зривалися зі струн і знову поверталися. Стара підняла відламану панель. Я висмикнула руку з чужих пальців. - Почекайте! Побігла назад. Штовхнула стару плечем від чого вона впала на підлогу. Дим їв очі. Я просунула кочергуй натиснула. Петля послабилася. Хлопчик відірвав руки від струн. За моєю спиною діти заговорили всі разом. - Тихо, - сказала стара.

Вони продовжували. Я натиснула ще раз. Поперечина тріснула, верхня петля провисла. Хлопчик похилився вперед, але ноги лишилися прив’язаними. Я підхопила його під груди лівою рукою. Стара смикнула мене за волосся. Я вдарила кочергою назад, притримуючи хлопчика. Хватка ослабла. Я кинула кочергу, стягнула петлю з однієї ступні, потім із другої й посадила хлопчика на край розбитого корпусу. Під полотном не було нігтів, тільки шов упоперек пальців.

Він впав на підлогу. - Біжи. Я кинулася до пролому. Світло ще було. Лягла на живіт, просунула руки в діру. - Я тут! Хтось схопив мене за зап’ястя. Берег повернувся. Наді мною схилився чоловік. Під спиною була трава. Я чула, як плаче врятована дівчинка. Чужі пальці підняли мені підборіддя. Щербатий ніготь дряпнув шкіру. - Дихай! Дихай! Дихай! Я розтулила рота і сіла на стільці перед піаніно.

Ліворуч лишалося порожнє місце. Там сиділа дівчинка, яку я винесла. Стара грала однією рукою. Другу тримала на колінах. Панель лежала на підлозі. Зсередини звисали порожні петлі. Рядно догоріло. Я спробувала підвестися. На колінах лежали мої руки. Пальці зімкнулися всі разом. Шкіра натяглася біля зап’ястка, оголивши грубі стібки. Стара взяла знайомі ноти. Знову трава. Щербатий ніготь. - Дихай! Дихай! Дихай! Я знала, що не вдихну.

Груди все одно смикнулися. Берег обірвався. Я сиділа біля порожнього стільця й чекала, поки стара перегорне аркуш. Хотіла попросити бодай хвилину. Замість цього вона почала спочатку. Дівчинка плакала на березі. Жива. Її колисали на руках, і я могла чути кожен вдих. Палець торкнувся мого підборіддя. - Дихай! Дихай! Дихай! Я впізнала цей голос. Знала, на якому слові все почнеться знову. Та щоразу, коли він просив дихати, я справді старалася.