Не рахуй

Йшов третій день, як ключ лежить у мене на столі, але я не торкаюся його, наче розпеченого. Завтра о дев'ятій прийде чоловік, який купив майстерню, і я маю віддати йому цей ключ. Замок тугий, тож ключ провертається, лише якщо підняти двері за клямку. Коханий, ти носив його сорок років у правій кишені, аж кишеня протерлася наскрізь, і я двічі її перешивала. Та й всі ці роки думала, що знаю про ту майстерню все. Але, як це буває, виявилося - ні.

Почну розповідь з піаніно. Дев'яносто восьмий, зима, борг за операцію твоєї мами. Грошей бракувало навіть на дрова для грубки - топили через день, спали у светрах. Тоді ти й вирішив продати піаніно. Покупці прийшли в суботу, принесли гроші в целофановому пакеті. Ти мовчав цілу годину. Тільки перед тим, як його виносили, взяв фланелеву ганчірку і витер клавіші - повільно, лагідно, від краю до краю, неначе воно їхало в гості. А я дурепа подумала: "він навіть не помітив, що я перестала грати."

Після того ти став затримуватися. Спершу до восьмої, потім до десятої. Брав замовлення, від яких інші відмовлялися: пороті чоботи, сумки з мертвими блискавками, весільні туфлі терміново на ранок. Я вечеряла сама і казала Ользі: "він любить шкіру більше, ніж мене". Ти приходив, пахнув клеєм і воском, їв холодне, та не намагався виправдовуватися. Мені ж легше було ображатися, ніж просто спитати. Це я тепер так по дорослому кажу. Тоді я просто гасила світло раніше, ніж ти доходив до кімнати.

Але був і липень, котрийсь із наших. Ти закрив майстерню серед дня - єдиний раз на моїй пам'яті. Купив черешень, ми сиділи на верстаку, плювали кісточки у відро з обрізками, і ти набив мені на підбори металеві набійки. - Щоб цокала, - сказав. - Щоб я тебе чув з кінця вулиці, маленька. По радіо грало щось старе, ми танцювали між полицями з колодками, я цокала, а ти сміявся так, що впустив молоток собі на ногу і навіть не вилаявся.

Навесні ти вже не міг підняти двері за клямку. Твоя хвороблива спина. Я почала ходити з тобою: ти тримав ключ, я тягнула двері вгору, і замок піддавався нашим рукам. Ти лише казав: - Не стій на протязі. Лікар велів закрити майстерню в лютому. Чому ж не закрив? Це було твоє рішення, і я досі не знаю, чи правильне. У травні я роздавала людям недороблене взуття і вибачалася за тебе. Ніхто грошей назад не взяв.

Позавчора я розбирала полиці, готувала майстерню для нового господаря. За коробками з колодками, під ганчір'ям, стояла важка бляшанка з-під кави. Всередині - гроші. Гривні, а на самому дні ще карбованці, роки шарами, як у дерева. І папірець твоїм почерком, косим, з натиском: "На нове піаніно." Я сіла на верстак. Було дуже тихо і так хотілося тих черешень.

Роками я в собі носила думку, що ти тікаєш від мене в ту майстерню. А ти там складав по гривні на мою музику. Чому мовчав? Мабуть, вже не дізнаюся. У тобі завжди була кімната, куди ти мене не пускав, і постукати там було нема куди. Та знаю, доки я ображалася на твої вечори, ти щовечора клав щось у бляшанку, щось більше ніж гроші. Я закрила її кришкою і забрала додому.

Вранці я подзвонила за оголошенням. Піаніно вживане, чорне, з подряпаною кришкою, привезуть у четвер. Пальці мої вже не ті, гратиму погано і мало, але байдуже, адже ти продовжиш бути моєю мелодією коханий, а я твоїми очима і душею. А завтра віддам ключ і скажу новому господареві: "двері треба підняти за клямку, інакше не провернеться". Хай і його рука навчиться. Стару ганчірку я забрала собі, я четвер витру нею клавіші - повільно, від краю до краю.