Непрожиті життя

Земля вдарила по віку домовини двічі. Мене ховають живцем. Усі цвяхи були забиті, крім лівого. Я тільки починала згадувати попередні похорона, але напевно знала: він завжди хитається. - Кладіть глибше, - сказала згори мати. - Цього разу потвора прожила довше. Дошка прогнулася над губами. Тут чомусь пахло ліліями, і таким знайомим запахом рідної хати. Під спиною довгий ніготь повільно провів по тріснутому дну труни, і кожен скрегіт точно повторив удар мого серця.

Я відсунула ліву дошку. У щілину відразу ринула могильна земля, набилася в рот і заскрипіла на зубах. Я протиснула плече, видерлася з ями й босоніж добігла додому. На мені була похоронна сукня, підрублена для нижчої жінки. Мати мовчки вичесала землю з мого волосся. - Ви щойно мене поховали. - Знову прокинулася раніше. Вона дала мені молоко з медом і маком. У дзеркалі біля столу. Моє відображення лежало в труні й било кулаками у скло. - Лягай, - сказала мати. - Завтра важкий день.

Вранці на моєму пальці була обручка. Над труною плакав незнайомий чоловік. - Моя кохана, повернися. Я пам’ятала запах його волосся, вагу руки на талії й сварку через мертвонароджену дитину. Не пам’ятала його імені. Обтрусивши землю, я подивлася на хрест над могилою, на ньому було видряпано: "Я вже була тут". Удома біля мого ліжка стояло зе одне. Подушка ще була тепла. Мати мала нове сиве пасмо й назвала мене вдовою.

За наступною труною дівчинка кричала: - Не закопуйте маму! Я наздогнала її біля церковної брами. - Як тебе звати? - Ти назвала мене Меланія перед тим, як померла. У неї були мої риси обличчя. Ми пішли до неї додому, там на столі був малюнок стояли чоловік, дитина й чорна яма. Удома мати сказала, що я ніколи не народжувала. Тоді моя сорочка на грудях намокла теплим молоком.

Мене охопив жах, я прив’язала себе до лави й тримала свічку під долонею, аби не заснути. Опівночі двері підсунулися ближче. Стіни дихали разом зі мною. Зі щілин посипалася земля, а під ребрами заграла колискова. - Що ти зі мною робиш? З-за двері відповів дитячий голос: - Вирощую тебе назад. Мати змочила мої губи молоком. Я не заплющила очей. Та все одно прокинулася в труні.

Похорони прискорилися. Я прокидалася у весільному шовку, в дівочій сорочці, зі швом на горлі, сивим волоссям і старечими руками. За мною плакали різні діти. Деякі мали мої очі. Щоразу я згадувала ціле життя, а до вечора від нього лишався тільки чужий біль. Одного ранку серед людей біля труни стояла я сама, років сімдесяти. Вона просто дивлилася, без краплі суму. Я показала на ліву дошку й ворухнула губами, вона відповіла: - Не виходь.

Цей раз незвичайний, сьогодні цвинтарний ключник чекав посеред могил. За ним стояли одинадцять хрестів із моїм обличчям у різному віці. - Це все я? - Усе, чим ти встигла стати за одну ніч. Він торкнувся найменшої могили. - Ліва дошка насправді не випускає тебе. Вона переводить у наступну труну. - Як це зупинити? - На останньому похороні не кажи, що прожиті життя чужі. Якщо зречешся їх, земля вичистить тебе зсередини. А тоді перша Марта дивитиметься твоїми очима.

Я зламала засув у материній кімнаті. Там лежали одинадцять глиняних масок, пасма різного кольору, обручки, дитячі малюнки й записи про мої смерті. Кожна маска шепотіла ім’я людини, яку я колись любила. За вікном хтось дихав у моєму ритмі. - Не мала ти цього бачити, - сказала мати. - Хто там? Вона притиснула долоню шибки. - Та, заради якої я пережила всі твої життя.

На дев’ятий день після моєї смерті мати прийшла до могили з молочним зубом, маковим молоком і лівим цвяхом. Ключник сказав: - Скільки років проживе кожна можлива Марта, стільки років земля забере в тебе. Коли дзвін озвався навспак, цвях сам вийшов із труни. - Я хотіла побачити, ким ти могла стати, - плакала мати. - А мене ти хоч раз бачила? Вона дивилася на мене так, ніби вже шукала в моєму обличчі семирічну.

В хаті стояла маленька труна. Шви на дитячій сорочці були розпущені, ніби вона готувалася рости. У яснах ворушилися то молочні, то стерті старечі зуби. Дівчинка розплющила очі. - Я - перша ти. - Я прожила більше. - Ти навчила моє майбутнє тіло кохати, народжувати, старіти й боятися смерті. Вона взяла мене за руку. - Коли зречешся цих життів, мені дістанеться все. Навіть місце за твоїми очима.

Я втекла, та кожна дорога завертала до Глухої Грядки. Річка пахла воском і маковим молоком. Небо опустилося так низько, що стало шовковою оббивкою труни. Біля свіжої ями лежала мати. За одну ніч вона всохла до кісток, а шкіра на обличчі провисла, ніби всі віддані роки разом перетворилися у неї. - Я віддала тобі всі роки. - Ти віддала їх дитині. - Я хочу обійняти ту, яку поховала. Боляче розуміти, мати пам’ятала кожну мою смерть, але жодного разу не полюбила ту, що поверталася.

Я отямилася труні, відчула, що це остання. Наді мною семирічна Марта повторювала кожен подих. У голові одночасно плакали донька, немовля й стара жінка з моїм обличчям. Я знала, вони жили мною. Та земля вже тиснула на віко, і від жаху я вимовила: - Жодне з цих життів не моє. Ліва дошка лягла рівно. Пізніше моє тіло обійняло матір дитячими руками. Я кричала за власними зубами. - Доню? - Так, матусю. Вона налила молока, смачно… Нині я похована в собі.