Поки нагорі танцюють

Ви колись просипалися в труні? Коли ніс упирається в дошку і темрява не сіріє, скільки не кліпай. Я знаю, як пахне кришка зсередини. Я й зараз там. Початком став вечір вівторка, на кладовищи я почула тупіт під могилою і дитячий сміх, потім помітила дівчинку. Низьке сонце освітлювало її босі ноги. Вона танцювала між двома хрестами, наспівуючи знайому мелодію. Від моєї хати до цвинтаря в Дермані було чверть години. Я несла копачеві саван, без тієї плати не було за що купити олії до лампи.

Біля викопу лежав заступ. Я двічі гукнула копача, а дівчинка перестала танцювати. - Що несеш? - Саван. Копача не бачила? - А кишені там є? - Ще кишень тут бракувало. Чимось дівчинка мене зачепила. Я відчула до неї дивну теплоту й розповіла, що вранці наречена вимагала кишеню у весільній спідниці, щоб сховати від молодого маківник. Я погодилася, але застерегла: крихти сама витрушуватиме. Дівчинка засміялася. Поправляючи саван у кошику, я знайшла свій наперсток.

Поклала його в поясну кишеньку й затягла шнурок. Двадцять п'ять років маю, а досі все треба прив'язувати, щоб не розгубити. Вона тим часом відступила до низького горбка. Я пройшла за нею кілька кроків і поставила кошик на суху стежку. Дівчинка ж весь час трималася коло горбка. На стежку, що вела до хвіртки, вона жодного разу не ступила. Цей куток у нас звали Старим Переходом. Ще моя баба казала, що колись тут ходили до церковних дверей, поки їх не заклали.

У стіні й досі було видно арку. Через горбок баба забороняла зрізати дорогу: "Не ходи через Старий Перехід. Хто там ляже не на своє місце, той додому вже не вернеться". Дівчинка підсунула пальцями ноги плаский камінець. - Тітко, обирай, ходити чи лежати? - Навіщо? Скажи, де твоя мама. - А коли мама кличе, ноги ще твої? Я вирішила, що дитина надивилася на похорон. На примірках діти й не таке говорили, я завжди розуміла, коли вони несерйозно. - Ноги твої. Але маму треба слухати.

- А тебе хто кличе? - Усі потроху. Тільки ляжу, то й тоді стукають у вікно. - А коли лежиш і ніхто не кличе, це відпочинок? - Ще й який. Вона подивилася на горбок і повернулася до мене. - Я тобі своє лежаче місце. А ти мені ходяче. - -Добре, - відповіла я, вирішивши, що вона грається. - Зіграємо раз, і підеш зі мною шукати своїх. Я була з нею добра. Думала, після гри вона дасть мені спокійно дочекатися копача. Сонце вже торкалося верхівки горбка.

Дівчинка поставила п'яту біля камінця й показала: крок убік, приставити ногу, обійти горбок. - Так, іди до цього камінця. Тоді станеш усередині. Останній крок я зроблю за тебе. Тільки не рушай, поки ступлю. - А як рушу? - Не поміняємося. Ще й треба, поки сонце тут. Поставила кошик. - Ну, показуй швидше. - Тільки дихати я буду за нас обох, тітко. Ти не забудеш лежати? - Не забуду, а ти не забудь, що ми потім ідемо. Я пішла слідом за нею навколо горбка.

На кожному кроці під землею волочилося щось важке. Дівчинка вдихала, і мені теж доводилося вдихати, навіть якщо я ще не видихнула до кінця. Біля камінця я ступила всередину кола й зупинилась. Кошик лишався на стежці. Крізь хрести було видно відкриту хвірточку. Дівчинка підняла ногу. - Тепер моя черга. Її п'ята опустилася за камінцем. У ту ж мить мене штовхнуло за грудниною, а підошви вперлися в дерево. Ще мить я бачила останню смугу сонця на її щоці. - Годі, я вже не граю.

Вона зробила ще один крок, і щоку мені притисло до шорсткої дошки. Стало темно. Я прокидаюся, бо не можу повернути голову. Темно. Над верхньою губою лежить дерево. Пробую підвести підборіддя, і ніс упирається в дошку. Рухаю голову, але під потилицею теж твердо, тільки прокладено грубу тканину. У мене промайнула думка, що я впала у викоп і вдарилась, треба було просто вилізти. Ліве плече впирається в похилу стінку. Праве теж.

Проводжу пальцями вниз: біля стегон тісніше, біля ступнів ще вужче. П'ятами намацую дошку. З жахом я зрозуміла - це труна. Я лежу в труні живою. Підтягую край спідниці, що закрутився, якщо звільню тканину, зможу сильніше впертися ногами. У кишеньку вдається просунути два пальці. На шнурку мій вузол. Наперсток із вм'ятиною сідає на середній палець, під ним болить знайомий мозоль. Руки точно мої, і спідниця моя. Пахне вологим полотном, землею та ладаном.

Я лежу носом біля тканини й не можу відсунутися від цього запаху. Обмацую стик під кришкою. Дошки сухі зсередини, волокна йдуть уздовж тіла. Біля краю знаходжу вістря цвяха. Далі друге. Усе зшите можна розпороти. Тут теж є край, за який треба взятися. Притискаю до стику обідок наперстка. Шкребу вздовж волокна. Лікоть не має розмаху, тому рухаю самою кистю. Скалка заходить під ніготь; не витягаю її, щоб не загубити знайденого місця. Стик кришиться. В отвір входить край нігтя.

Я впираюся п'ятами й тисну долонею вгору. Дошка трохи подається. На лице сиплеться земля. Завмираю. Земля продовжує сипатися, набивається під підборіддя. Я відпускаю кришку, і вона осідає нижче. Тепер дерево торкається носа навіть тоді, коли лежу рівно. Збираю землю з губ на долоню. Покласти її можна тільки собі на шию. - Я тут! Жива! Допоможіть! Мій голос повертається назад. Пробую голосніше, але після крику нічим вдихнути. Розтуляю губи й відчуваю, як до рота набивається земля.

Треба берегти повітря. Лічу до десяти, але виходить тільки до семи. Груди смикаються, та вдих виходить дрібний, порожній. У вухах наростає шум. Наді мною ступають. Тепер груди самі розправляються й боляче впираються в кришку. Згори чути видих, і шум у вухах стихає. Потім кроки нагорі завмирають. Біля скроні тихо осипається земля. Я видихаю слідом, не збираючись цього робити. Чую важкі кроки, тоді копачів голос: - Катерино? Ти де? Кошик тут, а сама де? Б'ю наперстком над обличчям.

Удар глухий, пальцю боляче, та я б'ю знову. - Вона лежить, а я за неї ходжу тут, - каже дівчинка. - Додому побігла? Хмм і кошик залишила. Ну тоді, скажеш, що гроші завтра занесу. Він її чує! Він говорить із нею! - Під вами! Я під вами! Поможіть! Набираю повні груди й кричу. Дерево тисне на ребра, трохи землі сиплеться в горло. Нагорі почулися кроки. - Піду заступ заберу. А ти йди додому, мала, скоро стемніє! Його кроки віддаляються.

Я дряпаю дошку голими нігтями, поки не стало зовсім тихо, але навіть тоді не перестаю. Кисть зводить. Знімаю наперсток зубами й тримаю між ними, щоб не загубити в землі. Вільною рукою знову шукаю стик. Палець входить у ґрунт і далі не йде. Знову почулася знайома мелодія під ритмічні кроки. Дівчинка танцює над головою. Затримую подих. Її наступний вдих розтягує мої ребра. Кроки рушають далі. Притискаю долоню до рота й носа, не піднімаючи ліктя, але груди однаково піднімаються.

У голові знову яснішає. Краще відчуваю скалку під нігтем. Танок віддаляється. Кроки доходять до стежки, де вона раніше жодного разу не ступала. Потім рипить хвіртка. Я затримую подих. Десь далеко дівчинка вдихає, і мої ребра самі розходяться, впираючись у кришку. Мені не дають навіть знепритомніти.