Сліди зі ставу

Хто він? На третю ніч Ганна побачила, як вода виступає Семенові просто зі шкіри. Волосся сухе, сорочка суха, а на скроні набухла холодна крапля. За нею друга. Пахло ставом і сирою землею, наче щойно розкопали могилу. На долівці від дверей до постелі темніли босі сліди. У кожному лівий мізинець підігнутий під сусідній. Семенові його малим колесом скалічило. Ганна знала цю ступню тридцять років. Сліди йшли тільки до ліжка.

Семен нічого не пам'ятав. Уранці хрумтів пісок між зубами. Ще через день виплюнув у ночви клаптик свіжої ряски. Від нього дедалі дужче тягло мокрою лозою й мулом. Він почав спати в сорочці. Зранку тканина лишалася сухою, а тіло під нею було холодне й мокре. Ганна приклала долоню до його грудей і відчула під шкірою рух, ніби там хлюпнула вода. Семен теж почув. Помовчав і дістав із комори мотузку. "Сьогодні прив'яжеш мене до лави". "Навіщо?" "Хочу знати, хто з нас бреше. Я чи мої ноги".

На четверту ніч Семен сам простягнув Ганні руку. Вона затягнула вузол двічі, потім ще раз перевірила. Мотузка була товста, такою теля до дерева в'язали. Семен ліг на лаві й дивився на зап'ястя, доки очі не запекло. Наступне, що пам'ятав, це холодна вода по коліна. На руці висів обірваний кінець мотузки. Він схопився за зап'ястя. Ані садна. Ані сліду від вузла. Став лежав попереду чорний і гладкий. Жаби кричали так, що губився власний хлюпіт. Потім усі замовкли разом.

Очерет ще трохи хитався без вітру. Посеред плеса повільно підіймалося жіноче обличчя. Семен спершу подумав, що вона стоїть на дні. Потім згадав: там глибина у три людські зрости. Вода доходила їй до грудей і не ворушилася довкола тіла. Волосся розповзалося плесом, наче коріння. Вона була така гарна, що Семен ступив ближче раніше, ніж устиг злякатися. З волосся, вій і підборіддя текло без упину. Жінка подивилась на нього. "Ганна досі спить на лівому боці?"

Семен мовчав. Жінка підняла руку. Вода стікала з пальців, але вище ліктя шкіра вже була суха. "Хто ти?" Вона спокусливо провела язиком по губах. "Завтра скажеш, чи так само пахне її волосся". Семен побіг. Удома Ганна відступила від нього ще в сінях. "Не підходь". Крізь суху сорочку на грудях проступила темна пляма. Вона повільно повзла вгору, до горла.

Тоді Ганна в сльозах розповіла про Сашка. Це сталося багато років тому, коли вона вже жила з Семеном. Сашко, її перше кохання, давно мав інше життя. Одної ночі він наснився їй посеред ставу. Вода навколо нього темніла вузьким кругом. "Ти мене ще пам'ятаєш?" "Пам'ятаю". Він усміхнувся і пішов під воду, не зігнувши колін. Ганна прокинулась босою біля дверей. Ступні були в мулі. Через два дні прийшла звістка: Сашко тієї ночі зник біля води.

Чергової ночі Семен повернувся до ставу вже навмисне. Жінка сиділа на мілкому. Волосся ще плавало у воді, але спина була суха і тепла, чужим, позиченим теплом. Він торкнувся плеча. Під язиком щось ворухнулося. Семен виплюнув маленьку білу мушлю. Жінка засміялась горлом, невпевнено, ніби лише вчора навчилася. "Ганна теж так дивилась". "Коли?" "Коли прийшла по Сашка". "Звідки ти його знаєш?" Вона торкнулася пальцем скроні. "Спершу я бачила його її очима".

Під самою поверхнею лежало чоловіче обличчя. Одне око вище другого. Вуха різні. Рот трохи збоку. Коли Семен нахилився, лице під водою повторило рух із запізненням на пів удару серця. У мулі біля щоки блиснув перстень. Семен узяв його. Обличчя одразу розплющило рот. Вода навколо губ здригнулася і потяглася всередину, наче воно зробило довгий вдих. Семен відсахнувся, а те, що лежало під водою, ще якусь мить усміхалося його рухам.

Ганна впізнала перстень. Сашко подарував його їй сімнадцятирічній. Вона загубила його в цьому ставі, і про нього не знала жодна жива душа. "Я після того сну пішла туди". "Побачила Сашка?" Ганна довго мовчала. "Першого не впізнала". Семен підняв очі. "Першого?" "Другий уже знав мій голос". Вона стиснула перстень так, що побіліли пальці. "Більше не питай". Семен раптом спробував згадати материне обличчя. Не зміг.

Семен не спав. Тривога не відпускала. Опівночі Ганна почула, як його рве надворі. У траві ледь виднілася калюжа чистої холодної води і кілька зелених стебел. Семен сидів поруч білий. "Ганно, якого кольору в тебе очі?" Вона заплакала. Він торкнувся її щоки й довго дивився на мокрий палець. "Я вже не пам'ятаю, навіщо людям сльози". З боку ставу хтось засміявся Ганниним голосом.

Вони пішли разом. На березі стояла ще одна Ганна. Боса, суха, у такій самій сорочці. Ганна поруч стиснула Семенову руку. Та, біля води, сказала: "Семчику". Так дружина кликала його тільки в ліжку, пошепки. Потім та інша потерла великим пальцем ніготь, як Ганна робила, коли нервувала. Семен відчув, як рука поруч слабне і холоне. Подивився на обох. Ніч була зимна, але пара з рота йшла тільки в тієї, що стояла біля води.

Між берегом і світанком у Семеновій пам'яті нічого не лишилося. До хати вони повернулися удвох. Ганна мовчала. Семен зняв чобіт, струсив мул лівою рукою, сперся плечем об одвірок і схилив голову набік. Ганна сіла, де стояла. "Що?" Вона дивилась на нього, як на втопленика за власним столом. "Сашко так робив". "Який Сашко?" Ганна ледве всміхнулась. "Цього разу краще". "Що краще?" "З третього разу майже не видно". З першим теплом Ганни не стало. Перед смертю вона сказала мені:

"Якщо Семен прийде мокрий, дверей не відчиняй". Одної ночі Семен постукав у корчму. Сухий. Я відчинив. Він сів біля вікна й зняв чобіт, бо натер п'яту. П'ять рівних пальців. "Іване, чого дивишся?" Я не відповів. Тричі постукали у двері. З-під них потекла вода. З двору почувся Семенів голос: "Іване. Не відчиняй йому". Той біля вікна повернув голову. "Глянь на ліву ногу", - сказали знадвору. Я вже глянув.