Старість відображення

Я бачу себе старим, щоночі. Сьогодні він сидів уже на краю мого ліжка й плакав так тихо, що я чув, як сльози падають на ковдру. - Не дай мені торкнутися тебе. Його долоня лежала за три пальці від моєї. Під нею тканина пожовкла, висохла й почала кришитися. Я не ворушився. Старий усміхнувся моїми беззубими губами. - Я теж колись удавав, що сплю.

Першої ночі він сидів біля дверей. Я подумав, що то батькова свита на цвяху. Тоді свита підняла голову й прошепотіла: - Клювчик і досі боїться темряви? Так я називав дерев'яну пташку. Ніхто про це не знав. У старого був мій шрам під підборіддям, кривий мізинець і плямка коло вуха. На колінах він тримав іншого Клювчика - чорного, обгризеного, з моїм ім'ям, видряпаним на черевці.

Перед його появою годинник завжди спинявся на 3:17. Вогонь у печі стискався до синьої цятки. За стіною обривалося мамине дихання. Навіть сніг за вікном переставав падати. Потім кімнатою повз запах старості, ліків і давно зачиненої скрині. У шибках лунав один сухий видих. Я розплющував очі й бачив: старий сидить ще ближче, ніж учора.

Я рахував його місця. Перша ніч - двері. Друга - скриня. Третя - мамин стілець. Четверта - край килимка. П'ята - ніжка ліжка. Я звечора насипав на дошки муки, щоб побачити сліди. Вранці підлога була чиста. Лише від килимка до ліжка тяглися дві борозни від нігтів. Біля ніжки лежав зламаний пожовклий старечий ніготь. Коли я торкнувся його, мій мізинець заболів так, наче зламали саме його.

Мама забила дзеркало дошками, бо дзеркало обернена реальність і його орієнтир - казала вона. Вона лишила свічку й лягла поруч. Тримала мене за руку й шепотіла молитву. О 3:17 її пальці стали легкими, мов порожня рукавичка. Я повернув голову. Поруч лежала мама, але обличчя в неї було гладке, без очей і рота. У двері загупали. - Остапе, відчини! Я в коридорі! Я сховався під кодру і заплющив очі. Вранці мама сказала, що пам'ятає мою руку у своїй. А потім прокинулася за замкненими дверима.

Тоді мама згадала бабусині слова: - Старість приходить гостем. Не говори з нею. Не подавай води. Якщо заплаче, не простягай руки. І не дивись у дзеркало вночі. Наступної ночі старий сидів уже біля матраца. - Мене теж звати Остап, - сказав він. - Ти сховав батькове криве шило під піччю. - Звідки ти знаєш? Він довго дивився на мене мокрими очима. - Я чекав цієї ночі сімдесят дев'ять років.

Він закашлявся так, ніби в грудях терлися сухі гілки. Я подав води, що стояла біля ліжка. Води шкодувати гріх. Наші пальці зустрілися над краєм. У мене одразу заболіла спина, ясна спорожніли, а повітря стало надто важким для грудей. Я побачив порожню хату й двері, біля яких сидів довше, ніж умів лічити. Мій палець зморщився, ніготь пожовтів. А в яснах старого повільно виріс один білий молочний зуб.

На дошках біля ліжка були подряпини поперек волокон. Старий щоночі чіплявся нігтями, щоб наблизитися. - Поки дивишся на мене, я не рушу. Наступної ночі вийди з хати до 3:17. Я дивився. Він сидів тихо, притискаючи руку до грудей. У мене защипало в оці. Я кліпнув. Його коліно вже втиснуло край матраца. Вранці я поклав Клювчика біля порога, щоб не забути тікати.

О 3:10 я вибіг у коридор. До порога було дев'ять кроків. Я зробив двадцять. Потім п'ятдесят. Я вже на вулиці? Я втік? Двері віддалялися, а стіни повільно стискалися, простір ковтав мене не жуючи. Я впав із Клювчиком у руках. Розплющив очі о 3:17 у своєму ліжку. На підошвах танув сніг. Дверей не було. На їхньому місці висіло дзеркало. Старий сидів на краю матраца. Його відбиття вже лежало на моїй подушці.

Відбита долоня торкнулася моєї щоки. На шкірі лишився круглий холодний слід, хоча старий ще стискав руку біля грудей. - Я теж лежав тут семирічний, - сказав він. - Мій старий торкнувся мене, і я прокинувся в його тілі. Я не хочу забирати твоє життя одразу. Він не брехав, забирав по року. Мама гупала у зниклі двері, та кожен удар лунав з-під ліжка. А в голові пливли спогади: сусідська дівчинка, чи то був хлопчик, сон під черешнею, ні, тілки старий. Пальці старого почали розгинатися.

Я накрився ковдрою, усі звуки зникли, стало безнайдійно самотньо: чому поряд нікого? Діти забули про мене? А онуки? Матрац просів поруч. Старечий кашель ворухнув волосся на моїй потилиці. - Не ховайся, - прошепотів він. - Я теж вважав, що ковдра не пропускає час. Долоня лягла мені на щоку. Ще один вдих і я виріс, поховав маму, забув голос батька й незлічені години дряпав ці дошки. Коли кімната повернулася, мої руки були старі. На ліжку сидів хлопчик із моїм обличчям.

Коли годинник знов рушив, я сидів біля дверей. На ліжку спав я семирічний - той, що ще не бачив мене жодної ночі. На грудях у нього лежав новенький Клювчик. Хлопчик розплющив очі. - Дідусю, чому ви плачете? Я нахилився з дзеркала і вчепився нігтями в дошки. - Не дай мені торкнутися тебе. Поки дивишся на мене, я не рушу. Він кліпнув. Під моїми колінами тихо заскрипіла підлога. До ліжка лишалося декілька кроків.