Симфонія небіжчиків

Від олійниці через дорогу тягне гарячою макухою. Так пахла батькова робоча сорочка в його останній тиждень, коли він мовчав, а я, вбраний у чисте, говорив йому про брак дисципліни. Тепер запах той самий, тільки батька нема. Є я, очі відкриті, рот напіврозтулений, руки наче позичені. Після енцефаліту тіло застигло, а думка - ні. Лікарі звуть мене небіжчиком, коли думають, що я не чую. Тобто завжди. Корпус наш старий. Колись при монастирі тут був притулок для невиліковних.

Стіни не сохнуть навіть коло батарей. Слина засихає в кутику рота. Під лопаткою третю годину ріже складка простирадла. Ліве око пече, бо повіка не зімкнулася до кінця. Я здатен уявити цілу симфонію, але не можу попросити людину розправити підо мною тканину. Лікарів розрізняю за диханням, санітарок - за кроком. Із цокання крапельниці, скрипу коліс візка й кашлю сусіда складаю багатоголосу музику. Роками пишу симфонію в пам’яті, бо більше ніде.

Молодий лікар щоранку насвистує мою тему й у сімнадцятому такті бере ре замість сі-бемоля. Я не можу виправити одну ноту. Це гірше за нерухомість, повірте. Назовні виходить одне слово: ще. Ще-ще. Ще-ще-ще, дедалі швидше й тихіше. Санітар сміється: каші просить. Я кажу: ще один такт, хлопче, сі-бемоль. Тіло лишає перше слово й жує його. Я звик. А в четвер - таки в четвер, бо міняли білизну - серед повторів вийшло ім’я, якого не було в моїй думці.

Ще-ще-Юхим. Чітко, моїм ротом, моїм голосом. Я не знаю жодного Юхима. Списав на ліки: мозок підібрав чуже ім’я з коридору. Мозок музиканта підбирає все. Борис Андрійович привів студентів. Голос рівний: - Особистість стерлася. Перед вами збережене тіло без господаря. Говорити можна що завгодно. І з посмішкою: - Трупи не скаржаться. Один підняв мою повіку пальцем у холодній рукавичці. Око залило світлом, та кліпнути я не зміг.

Другий спитав, чи можна сфотографуватися. Коли Борис договорив, у палаті хтось вдихнув. Довго, глибоко, багатьма грудьми одразу. На шибках виступив туман, порожні крапельниці хитнулися. Вікна були зачинені. Сусід спав. Я не вдихав. Уночі палата стає залом. Пахне затхлою сирістю і людським тілом, яке давно не виносили на сонце. Я знаю, що це видіння. Про такі речі читав іще до хвороби. Тож лежу тихо. Трупи ж не скаржаться.

Ліжка стоять на сцені, пацієнти сидять за пультами, крапельниці цокають метрономами, ремені на руках натягнуті, як струни. Над усім - диригент без обличчя. Він не починає. Чекає мого знаку. З пультів шелестить одне: ще... ще... ще... І між повторами хтось вистукує в ритмі моєї теми: - Чуєш? Я не відповідаю. Соромно зізнатися навіть собі, що чую не тільки себе. Марта спершу говорила зі мною, як із фікусом. Одного вечора порахувала повтори й завмерла: два, три, п’ять, сім. Прості числа.

Наступного дня спитала: - Ви мене розумієте? Одне "ще". Так ми почали складати код. За кілька днів одне "ще" означало "так", два - "ні", три - "не знаю", сім швидких - "небезпека". - Ви чули, що при вас говорили? Сім швидких. Вона зблідла, але подушку поправила рівно. Крихти з тумбочки змела в долоню й винесла птахам, а не скинула на підлогу. Вперше в чужому обличчі я побачив не огиду, а страх, схожий на повагу. Я показав їй ім’я: - Ще-ще-Юхим. - Хто це?

Три повтори - не знаю. Марта спустилася до архіву в старому монастирському крилі й повернулася сіра. Юхим Гарасюк лежав на цьому самому ліжку. Помер п’ять років тому. Теж прикутий до ліжка. Теж, за записами лікарів, "порожній". - Ви не могли його знати, - сказала Марта. Не міг. А вночі з сусіднього пульта голос, старший за мій, спитав: - Чуєш? Інший, тонкий, прошепотів: - Не відповідай. Хто відповість - той наш. Я розклав ті голоси на партії. Їх було більше, ніж ліжок у палаті.

Марта принесла з бібліотеки консерваторії мою стару партитуру й програмку з прем’єри. На програмці був я - ще з волоссям і прямою спиною. - Це ви написали? Одне "ще". Молодий лікар насвистував ноти одну за одною. На сі-бемолі я моргнув. Він повторив сімнадцятий такт правильно й сів на табурет, наче ноги вже не тримають. Того вечора зал засвітився ширше. За дальніми пультами сиділи люди в полотняних сорочках, яких у лікарні не носять уже років сто.

Обличчя, старші за всю мою пам’ять. Притулок нікуди не виїжджав. Юхимів голос питав щоночі одне: - Чуєш? Так питав батько в останній свій тиждень, коли вже не міг підвести рук. Я сидів біля ліжка в чистій сорочці й говорив йому про режим, дисципліну та співпрацю з лікарями. Був певен: усередині він уже нічого не розуміє. Тепер я знав, чому він дивився на мене так довго. Тонкий голос шепотів: - Не відповідай. Я відповів. Одне "ще", вголос, у темряву.

Зал видихнув. І мені в голову лягла чужа мелодія - проста, сільська, з теплом у третьому такті. Красива. Наступного ранку з моєї симфонії зник один такт. Я пам’ятав, що він там був, пам’ятав, як писав його, але не міг почути жодної ноти. Натомість Юхимова мелодія стала на такт довшою. Щоночі чужа музика росла, а моя коротшала. За тиждень я вже не міг пригадати початку власної симфонії, зате знав напам’ять пісні людей, чиїх імен ніколи не чув.

Симфонія, яку я писав роками, тепер має співавтора. Або власника. Борис Андрійович дізнався про мене, тепер він боїться всіх слів, сказаних у палаті за ці роки. Нахилився: - Ви ж розумієте, скільки часу ми... І не договорив. По обіді лікарняний кіт сів мордою до дверей і почав умиватися через вухо. Санітарка перехрестилася: - Гості будуть. Увечері на сусіднє ліжко поклали хлопця після тяжкої гарячки - нерухомого, з розплющеними очима.

Борис привів студентів і сказав слово в слово: - Трупи не скаржаться. У палаті хтось вдихнув. Багатьма грудьми. Диригент того вечора вперше мав руки. Борисові. Марта знайшла старий журнал відділення, з обгризеним мишами кутом. П’ять років тому: "Гарасюк Ю.". На полях чужою рукою було дописано: "Трупи не скаржаться". Вона перегорнула сторінку. Та сама фраза траплялася знову, різними почерками. Її тут повторювали довше, ніж жив будь-хто з лікарів.

Увечері принесли шприц. Перед перевезенням мене мали зробити ще тихішим. Марта тримала голку й плакала. Борис сказав: - Вводьте. Він не помітить. За мить до уколу з усіх пультів пролунав один рівний акорд: - Левко. Попередження чи вирок - я не встиг вирішити. Я зібрав подих і горло, щоб уперше за роки вимовити цілу фразу. Та тіло знову роздрібнило слова на повтори: - Тру-труп... скар-скарж... Раніше мій рот жував лише "ще". Тепер хтось учив його нових складів.

Хор підхопив уламки й склав із них цілу фразу. Вона прозвучала Борисовим голосом: - Трупи не скаржаться. Тека випала з його рук. Голка ввійшла. Холод поповз від ліктя до плеча, але мої груди раптом піднялися самі - у ритмі чужої мелодії. Зал засвітився до останніх рядів. На двох нових місцях сиділи хлопець із сусіднього ліжка і я - молодший, із волоссям, як на програмці з прем’єри. Диригент підняв паличку. І всі небіжчики вдихнули одночасно.