Там, де я не дістаю

Я десять днів брехала чоловіку. Днями ручка з кухонних дверцят відпала мені просто в долоню. Я поклала її в шухляду з ложками й мовчала. Відкривала шафу через сусідні дверцята, тяглася по свою чашку в обхід, аби тільки не просити: полагодь, будь ласка. Удень він шукав чайну ложку й знайшов ручку. - Давно лежить? - Десять днів. Він глянув на мене, нічого не спитавши приніс викрутку.

Я гарно вмію натякати. Зітхнути біля важкої сумки. Сказати "нічого страшного" так, щоб було чути протилежне. Лишити зламане на видноті й чекати. Якщо людина любить, думала я, то сама побачить. Він прикрутив ручку, смикнув дверцята. - Тримається. А тепер кажи. - Що? - Те, з чим ти весь вечір ходиш за мною по квартирі. - Нічого. Навіть мені це прозвучало непереконливо.

Він сів на підлогу, спиною до шафи. - Я не знаю, що в тебе в голові. - Сам здогадайся. - Я втомився вгадувати, просто хочу знати. Я відкрила рот, щоб сказати йому "нічого" ще раз. У дитинстві я нікого не кликала, коли не діставала чашку з верхньої полиці. Тягла табурет сама. Якось упала, сильно розбила коліно. Мама прибігла на гуркіт: - Чого ж ти не покликала? Я й тоді не знала. Перед сном, вирішила поговорити з ним. - Не їдь у суботу на річку, - сказала я.

Він мовчки повернувся до мене соними очима. - Побудь зі мною. Мене цей тиждень вимотав. Я хочу один день разом. Валентин відклав телефон на тумбочку біля ліжка. - У суботу я поїду. Мені треба ті кілька годин самому. Як не поїду, весь день ходитиму злий і мовчазний. Я чекала, що зараз стане соромно, що захочеться сказати: "Та я ж пожартувала". Звично промовчала, та й він теж нічого не виправляв. Ми просто лежали у ліжку, і його "ні" залишилося "ні". Мені залишалося тільки кивнути.

Потім сказала: - Тоді почухай мені спину. Він посміхнувася. Я так люблю його посмішку. - Що? - Між лопатками. Я сама не дістаю. Я вже хотіла засміятися й забрати прохання назад, але він підвівся. - Де? - Трохи вище. - Тут? - Лівіше. - Так? - Так. Я вперлася головою у подушку. На щоці з'явилася крапля, потім ще одна.

- Ти плачеш? - Ні. Я ковтнула. - Так. Його пальці зупинилися. - Продовжувати? - Так. Він продовжив. Я лежала, думаючи про ручку, про яку десять днів мовчала. Від його рухів дихати ставало важко, але не хотілося, щоб він зупинявся. - Я тебе люблю, - сказала я в подушку. За спиною трохи помовчали. - Я тут, - сказав він.

Я витерла щоку долонею. - І ще. - Кажи. - У неділю, як повернешся з річки, звари мені каву. Ту смачну, з кардамоном. - Добре. - Тільки не забудь. - Не забуду. Він узяв телефон з тумби, але дивився мені в очі. - Що ще у нас тримається на чесному слові? Раніше я б точно сказала "нічого". Але цей раз подумала додаткову секунду. - Антресоля. Валентин кивнув, а чому б ні, я ж назвала щось цілком звичайне? Напевно, так воно й було.

Вранці я поставила чайник. За спиною дзенькнула викрутка, потім щось тихо рипнуло над дверима. Коли вода закипіла, я підійшла до шафи. Взялася за нову ручку. Відкрила з першого разу. Дістала свою синю чашку, потім його. - Цукор будеш? - спитала я. - Одну ложку. - Молоко? - Трошечки. Я поставила дві чашки на стіл, і більше нічого не лишала на видноті, щоб він здогадався сам.