Тіла на столі

Наші тіла подали на стіл. На кістці в моїй мисці лежав батьків срібний перстень. Я глянув ближче - перстень був на пальці. Господар підсунув ложку ближче. - Не лякайтеся, пане Іване. Це ви завтрашній. Поруч старий Яким тримав у долоні кривий зуб із чорною тріщиною. Такий самий стирчав у нього в роті.

За годину до того наші воли разом стали посеред соляного шляху. Туман ліг по черева, колеса загрузли, а ліс замовк так раптово, ніби хтось накрив його долонею. Яким водив тут вози тридцять років і клявся: попереду немає житла. Та між дерев горіли шість вікон. Рівно стільки, скільки нас було. На порозі господар назвав кожного на ім'я.

Всередині пахло печеним м'ясом, мокрою вовною й домом. Не просто хлібом - саме тим хлібом, який моя мати пекла, коли я був малим. На столі чекали шість мисок. Пара над кожною тягнулася до свого гостя, наче впізнавала. Ганна сіла останньою. Її миска сама посунулася слідом. - Тут нас чекали, - прошепотіла вона. Зі стелі відповів тихий жіночий сміх.

Я знайшов книгу гостей під столом. Чому вона там? Наші імена. Кількість возів. Двадцять мішків солі. Прибуття - сьогодні. Смерть - завтра: "Зірвалися разом із дорогою в Яремин яр". Чорнило було старе, потріскане. Навпроти мого імені стояло: "Перстень подати окремо. Гість має впізнати себе". Господар накрив рядок долонею. - Не чемно читати кінець до вечері.

Я помінявся мисками з Марком. Ми поклали ложки навхрест і не відводили очей. Піч тріснула. На мить зал почорнів. Коли вогонь повернувся, моя кістка з перснем знову лежала переді мною. У Марковій мисці плавав його мідний ґудзик. Такий самий ще тримав комір на його сорочці. Ганна дивилася під стіл. - Він не має ніг, - прошепотіла вона про господаря.

Купець Семен кинув на стіл срібло. - Досить вистави. - За вечерю вже сплачено, - відповів господар. Семен відкусив шматок. Спершу засміявся. Потім обхопив ребра. Його сухі губи почорніли. Під нігтями виступила чорна земля. - Колесо... на мені колесо... Він дивився кудись униз. - Я бачу яр. І бачу, як ми все одно туди їдемо.

Марко кинувся до дверей. Вийшов надвір - і за мить увійшов із кухні, мокрий до пояса. Другого разу повернувся сходами згори. Без шапки. З розбитим чолом. Утретє він лише торкнувся клямки. Двері відчинилися самі, й до зали ввійшов ще один Марко. Перший стояв біля нас. Обидва мовчали. А зі стіни коло печі його голос просив: - Ні, ні, воно не може бути мною.

Нагорі на кожних дверях було наше ім'я, нас туди провів господар. У моїй кімнаті лежало тіло під полотном. Я торкався… Ноги холодні, шия ще тепла. З-під тканини виступала моя рука з батьковим перснем. Я нахилився. Під полотном розплющилися очі. - Не їж мене, - сказало тіло моїм голосом. - Після вечері один із нас не піде додому. - Хто? Під тканиною щось усміхнулося. - Той, кого мати впізнає, Іване.

Радко вирішив убити господаря. Спроба… Ніж, який він вкрав зі столу, пройшов йому крізь долоню, наче крізь дим. Нагорі закричало Радкове тіло. На живій руці Радка повільно розійшлася рана. З неї зімість квові потік зелений слиз. Господар витер ніж білим рушником. - Обережніше. Доречі, ніж не знадобится, господиня вже розділила вас на порції. За завісою в кінці коридору тінь почала щось сортувати і розставляти.

Ще хвилина і я не розумію… Відчуваю запах яблук із материного саду. Іду, мушу піддатися. За завісою жінка спиною до мене різала полотняні згортки з нашими іменами. На полицях стояли банки з зубами, ґудзиками й перснями. У казані щось дихало. - Мамо? - вирвалося в мене. Жінка відповіла її голосом: - Не бійся, синку. Біль лишається тілу. До столу ми подаємо тільки пам'ять. Під ножем лежала моя долоня з опіковим шрамом.

- Ви нас уб'єте? - спитав я. Господар образився. - У моєму заїзді гостей не вбивають. Для цього є дорога. - А якщо я не їстиму? - Всеодно завтра помре один Іван, а додому піде інший. Та світ уже вибрав, кого оплакувати. Я заплющив очі, а коли відкрив, вже відсовував миску. У книзі на столі проступили нові слова: “Іван. Вечеря холоне. Місце на кухні вільне”.

На світанку двері відчинилися над Яреминим яром. Земля поповзла. Вози, воли й люди зникли внизу. Під колесом лежав я у власній свиті. На пальці лишився білий слід від персня. Мій перстень був на живій руці. Мати відчинила й спитала, чий я буду. Відтоді я жив під чужим ім'ям. Сьогодні в гостьовій книзі нашої корчми проступило: “Недоїдений гість повернувся”. У мисці холоне кістка. На ній - батьків перстень.