Той, хто прийшов після мене

"Краще б тебе не було", - сказала Марія восьмирічній доньці. "Невдячна свиня", - подумала і лишила вибачення на ранок. Полісся, осінь 1949 року. Соломія перекинула горнятко, і вони при гасовій лампі витирали молоко з родинної фотографії. Після тих слів дитина ледь стримала сльози, поклала ганчірку й пішла спати. Марія ж ще годину злісно терла тріснуте скло. Поставивши рамку на полицю, вона помітила краплю молока на її тріщині - витерла й її.

Близько другої Марію розбудив плюскіт у чашці. Вона встала, подумала: донька, напевно, встала напитися води, можна вибачитись. У місячній смузі кухня виглядала зовсім пустою. Глек з водою стояв заткнутий на полиці. Марія запалила лампу й понесла до дитячої. Біля дверей холод стиснув ясна. Пахло сирим погребом, так само як вона запам’ятала в дитинстві, коли допомагала бабусі зносити консервацію. Ковдра була складена. На подушці чорніла пляма, втиснута в заглибину від дитячої голови.

У коридорі Марія ледь опустила лампу і побачила відблиск брудних дитячих слідів, що вели за шафу. Але поруч ішли босі відбитки завдовжки з її передпліччя. Всередині неї все похололо. Чорний слиз збирався у відбитках величезних пальців і переливався через краї. Вона схопилася за засув сіней, щоб кликати сусідів на допомогу. За шафою кашлянула Соломія. Двічі, з коротким свистом. Марія відсунула шафу плечем. За нею були маленькі дверцята. На дереві видряпано: "ТИХО".

Долаючи жах у кожній клітині тіла, вона відчинила дверцята і, зігнувшись, пролізла. За дверима було просторо і починалися сходи, на яких підошви взагалі не стукали. Марія повернула коліщатко регулятора лампи. Світла побільшало, але це допомогло їй помітити, що пальці не відкидали тіні на цеглу. Сорокова сходинка підвалу, якого в хаті не існувало. Зі шва між цеглинами стирчав тонкий корінь, він зачепився за волосся й раптом затягнув пасмо до стіни.

Марія смикнула головою, вирвала кілька волосин. Корінь повільно втягнув їх у щілину. - Краще б тебе не було! - долинуло зі стін її голосом, ще й з тим коротким вдихом перед "тебе". Десь унизу дзенькнула ложка. Сходи вивели до їдальні. Марія поставила лампу на ослін біля виходу. Була ще лампа, яка висіла над столом під жовтим склом люстри. Діти в білосніжних сорочках їли надто великими ложками. Здавалося, що після кожного їх ковтка під столом шкребло дерево. Скатертина закривала ноги.

За великим вікном стояли ворота дідової садиби, знесені двадцять років тому. За ними не було ні двору, ні землі, тільки ідеально чорна темрява. - Де дівчинка в смугастій сорочці!? Хлопчик посміхнувся, і з рота випало трохи молочної каші. Потім він різко повернув голову і вказав на низькі двері. - Нема її тут, вона вже поїла. Хлопчик впав з лави. Скрегіт посилився. Марія присіла й підняла край скатертини: може, діти совають лаву, може, донька десь там ховається.

Світло дістало до протилежних ніжок столу. Між ними була гола підлога. Жодної дитячої ноги. А ложки над головою далі стукали об миски. А в порожнечі просто перед її обличчям дерево повільно скребло дерево. Марія відпустила скатертину. Треба шукати Соломію. Над низькими дверима годинник цокав нерівномірно у надто знайомому ритмі. Марія притисла пальці до шиї. Цокання збігалося з пульсом, коли серце пропустило удар, годинник теж зачекав.

Вона пригнулася під одвірком і увійшла у кімнату, схожу на казарму, але з дитячими ліжками. Хлопчик прослизнув слідом. Свічки під скляними ковпаками освітлювали ліжка й дощечки на них: "Іди звідси". "Мені без тебе легше". - Як тебе звати, дитино? Хлопчик показав на дощечку над своїм узголів'ям. На стіні за ним висів малюнок Маріїної кухні. Навіть тріщина на склі фотографії була на місці. Марія пішла між ліжками. Стіна повторила її речення. Вона затиснула рот.

Голос договорив крізь долоню. Біля дальнього ліжка горіла гасова лампа. Соломія сиділа під дощечкою: "Краще б тебе не було". Висока вузька постать підгортала ковдру під ліву п'яту. Праву Соломія завжди виставляла. Довгі пальці лишали на білосніжному простирадлі чорні сліди. - Ти вкрав мою дитину, потворо! - Нічийних не крадуть. Їх забирають, - договоривши, він посміхнувся потворним лицем та відступив від ліжка. Марія підійшла і простягла руки. Донька відсахнулася.

Прохід між ліжками звузився. Дерев'яні рами притиснули Марії коліно, а стеля опустилася так низько, що торкнулася волосся. Марія завмерла. Повільно опустила руки. Ліжка розійшлися. Стеля піднялася. На коліні панчоха прилипла до здертої шкіри. До неї прийшло розуміння: це місце не підпустить її ближче, ніж дозволить Соломія. - Я сказала це зі злості. Пробач! - Яка дитині різниця? - Я її люблю. Віддай! - заревіла вона. Під чистим коміром потворної постаті ворухнулися довгі складки.

Кожна його шия ковтала окремо. - Тут не в’язниця, а я нікого не тримаю. Соломія весь цей час дивилася на материні руки. - Він спитав, чи мені сьогодні були раді вдома. Я сказала, що не знаю. Мабуть, ні. Він покликав туди, де будуть раді. Тут добре, мамо. Він про нас піклується, грається з нами. Не дивись, що він страшний. Він добрий. Марія протягла руку. - Соломіє, підеш зі мною? - Ні, ні, не хочу! Ти завжди кричиш! Завжди кричиш! Знову будеш кричати!

Марія вже відкрила рота, щоб пообіцяти "ніколи", а Соломія дивилася на її губи. - Напевно, колись буду. Та більше не скажу, що тебе не хочу. Не мала права. І мала вибачитись одразу, а не чекати ранку. Марія сіла на ліжко поряд й поклала руки на коліна долонями догори. Дошка під нею поволі піднялася й облягла здерте коліно, не залишаючи шансу ворухнути ногою. Соломія вийшла й сіла за стіл в їдальні. Мати чекала, і лише коли дерево відпустило коліно, Марія пішла слідом в їдальню.

На найближчій мисці молочна плівка піднімалася й опадала. Вона знову протягла доньці руку. Соломія поклала долоню в материну. Всі ложки водночас завмерли над мисками. Жодна дитина не повернула голови. Марія ковтнула. Звук пройшов усією їдальнею. - Тільки не тягни, мамо. Я сама. Вони встали. Висока постать узяла лампу біля доньчиного ліжка й пішла слідом. Біля сходів Марія озирнулася, і світло лампи впало на малюнок. На папері рука витирала молоко.

Намальована Соломія виходила з кухні. Ганчірка в руці Марії рухалася. З темряви заговорили: - Зникни! - Без тебе було б краще! Ще, ще, голоси не спинялись: - Я більше не можу з тобою! Голоси були Маріїні, але вона не пам’ятала, щоб колись казала таке. Вона не змогла вдихнути до кінця. Соломія спинилася. Марія розтиснула пальці й чекала, доки донька сама знову візьметься за них. Вони ступили на сходи. Високо вгорі, за відчиненими дверцятами, сірів ранок.

- Ти ж прийшла, - почулося знизу. Марія обернулася, стискаючи доньчину руку. За їдальнею відчинилися одні двері. Жовта лампа освітила єдине ліжко. Дитина відкинула ковдру й сіла під дощечкою. Потім клацнули другі двері. Потім треті. У світлі далі клацали двері. Марія чекала останнього клацання, але за кожним озивалося наступне. У кімнатах діти сідали під дощечками. Соломія не відпускала материну руку. Марія поставила лампу на сходинку. Друга долоня лишилася вільною.

У кожному освітленому дверному прорізі простягалася порожня дитяча долоня. - Моя матуся не прийшла за мною. Забереш мене?