Три миски під колесом

Я вбив людину! Через мене він перестав дихати. Ці два речення, що я записав двадцять років тому тої триклятої ночі. Наступні ж літери рука відмовилась тоді виводити. Нині дописую, врешті часу залишилось замало, а ще й тому, що нарешті зрозумів умови угоди. На світанку після тієї ночі Семена витягли з очерету нижче броду. Люди питали, як здоровий чоловік утоп на тихій воді.

Відповідь я знав. За кілька годин до того я стояв під старим водяним млином і чекав, коли він перестане дихати. Але людям не сказав нічого. Було близько другої ночі. Вода в мисці почорніла, як дьоготь. Свічка згасла без натяку на вітер. Крутилося велике млинове колесо, з-під нього тихо сказали: "Один". Я відступив од нього, а тінь моя лишилася.

Лежала там, де була хвилину тому, потім повернула голову і стекла вниз, під колесо, у воду. Я подивився собі під ноги. Тінь зникла. Тепер по порядку. Восени мірошник злежав, і млин мав піти в оренду. Семен був перший у черзі: землі більше, люди за нього. Він мені колись навіть коня позичав, не питаючи, коли верну. А я возив чуже борошно і був винен за воза третій рік.

Про того, хто сидить під колесом, розказав за могорич чумак: три миски, одна з свого колодязя, одна з річки, третя порожня, іти в сутінках і вголос попросити дороги. І додав: "Він крамар. Грошей не бере. Бере завдаток". Я, що за коня торгуюся по три дні, наважився. Голос із води не торгувався і не квапив.

Спитав: "Він украв твоє?" - "Ні". - "Скривдив тебе?" - "Ні". - "Торкнувся жінки? Образив дитину?" - "Ні". - "То чому він має померти?" Я мовчав, як над використаною труною, довго. Слова понесли правду з рота, першу за багато літ: "Поруч із ним я бачу, яким могло бути моє життя". - "О. Продовжуй, чоловіче". У воді під колесом, коли місяць повертався на неї, лежали старі монети, дитячий ґудзик, золота ложка і яскраві камені незнайомої природи. Про них мені нічого не казали.

"Що з того, що ти називаєш своїм, найдорожче, друже?" - спитали далі. Я відчував, ні, знав: питання для обряду. "Марія і Соломійка". - "Однаково?" - "Однаково. Дорожчих нема". - "Я почув". І все. Не сказали ні "це буде ціна", ні "я їх візьму". Ні про що не збрехав, нічого не приховав. Визнаю, я й не спитав. Під ногами почулося: "Завдаток". - "Я грошей не ношу". - "Гроші мені ні до чого. Хочу тінь".

Я мало не засміявся: тінь, до біса, дурниця. "Бери". - "Tenebrae te accipient, sed ipsae malum oderunt". Вода ворухнулась, і від моїх ніг щось відлипло, як мокра сорочка від спини. Без болю, стало дуже легко. Але так погано легко: як коли з воза вкрали скрині, а ти аж потім згадав, що вони були твої. "Сам я на сонце не ходжу, - сказало воно ще. - А тінь ходить. І без неї сни тебе не знайдуть".

Я не зрозумів ні першого, ні другого, і не питав. "Ледве не забув, вода візьме стільки останніх подихів, скільки треба одному бажанню", - долинуло наостанок. Я поставив миски під колесо і пішов. Подих, зловтішався я, буде один, його. Вже на краю села пес забився під перелаз і завив на порожнє місце за мною. Наступного ранку Семенів човен знайшли нижче по течії, самого в очереті. Жодної рани чи синця, тільки вода в легенях.

Я дивився на нього і жував одне слово: спрацювало. Безжально, це болить надто сильно. Додому я йшов через поле, присмерком. Од річки ще вертали чоловіки, і коло межі стояв один. Я вирішив, що він із них, відбився від гурту. Підійшов ближче. Мокрий. Дуже блідий. Волосся прилипло до лоба. Зі свити текло без упину. Я розгледів лице.

"Спитаєш, чи було мені страшно", - сказав Семен. "Ти по мене?" - "Ні". - "Тоді чого прийшов?" - "Хочу, щоб ти знав, що купив". Я почав виправдовуватись, як на ярмарку, коли всучив гниле: тобі щастило, а я в боргах, я ж для сім'ї хотів. Він тільки слухав. Може, мертві не перебивають? Згодом спитав: "А Марія в цьому винна?" - "До чого тут Марія?" - "А донечка?" - "Вони непричетні, бісовий виродок, ти не мав права".

"Ні-ні, друже. Непричетного він узяти не може, - сказав Семен. - Те, що йому назвали, може. Він же не питав про найдорожче, щоб дізнатися. Він питав, щоб це назвав ти". "Звідки ти знаєш?" - "Тобі цікаво? Звісно..." Кожне його слово різало десь у тілі, а він продовжував: коли річка зійшлася над ним і він востаннє вдихнув, час зімкнувся у ньому, але не скінчився. У темряві він почув двох. Вони не бачили одне одного, але вода була одна на трьох.

"Після мене вода пішла далі". - "Куди? Навіщо?" Він глянув повз мене, за плече, туди, куди вив пес. "Додому. За тим, що тридцять літ ходило з тобою. Тепер воно ходить для нього". Я вже відчував, що зараз почую. "Потім у воді з'явилися ще два голоси". - "Які?" - "Спочатку жінка. Потім дитина". - "Марія?" Він кивнув. - "А Соломійка?" Знову кивнув. "Я їх не бачив, але чув так, немов ми всі разом в одній темній воді".

"Мала кликала маму, - продовжив Семен. - А Марія кликала тебе". - "Що вона сказала останнім?" Він мовчав. Я схопив його за мокру свиту. "Кажи". - "Матвію, допоможи". "А донька?" - "Питала, чому мама не приходить. Я говорив із нею. Сказав, що мама поруч". "Вона тебе чула?" - "Не знаю". Він помовчав. "Але після того перестала кликати". Я спитав, чи він прийшов, щоб я вислухав. "Більше нікому розповісти, що вони були не самі".

Той, кого я втопив, говорив із моєю дитиною, коли вона вмирала. А я стояв під колесом і чекав. Двері хати були відчинені. Я став на порозі, і з темних сіней тихо почулося: "Два". Марія лежала коло печі, рука простягнута до кімнати малої. Соломійка на боці в постелі, коло губ зелений шматочок ряски. Все довкола сухе. Біля вікна три миски. Звісно мої, хоч і лишив їх під колесом за п'ять верст звідси.

Дві повні чорної води, третя порожня. По долівці від порога до столу йшли сліди моїх чобіт, в яких я стояв на порозі і не ступив ні кроку. Я задивився на порожню миску, поки в неї не впала крапля. Кап. "Три". До млина я біг, як в тумані, голова пуста, серце перевантажене. "Забери мене. Поверни їх і забери мене". З-під колеса: "Навіщо?" - "Вони ж найдорожчі!" - "Так-так, я вже знаю, пам'ятаєш". - "Я віддам життя".

"Учора за смерть Семена ти віддав жінку й дитину. Сьогодні, коли їх уже нема, віддаєш себе. Тепер собою торгувати легко, мені не цікаво". - "То поверни хоч тінь". - "Ні. Ти віддав її добровільно, тож забудь". - "Тоді просто вбий мене". Тиша, тільки колесо йшло. "Ти просив смерті Семена. В якомусь сенсі ти вже помер, насолоджуйся". Більше з-під колеса не говорили. Ніколи.

Два речення я написав тієї осені й далі не зміг. Минуло двадцять років. Коти у селі й досі не живуть, тікають, а пси завжди гарчать на порожнє місце коло мене. Тіні я не відкидаю ні при сонці, ні при свічці. І Марія з Соломійкою не приснились мені ні разу. Аж тепер я зрозумів, про що казали під колесом: без тіні сни тебе не знайдуть. Семен раз сказав про це просто: "У сни до тебе їм дороги нема".

Семен приходить, як у стінах зашумить вода. Сідає на лаву під вікном, ту, де їх обмивали. По ньому досі стікає, і вода зникає без сліду. Я сильно постарів. Він ні. Раз я спитав, хто той, під колесом, і давно він там сидить. "Не знаю", - сказав Семен. Так, забув, він же знає тільки те, що було з ним. Раз я спитав інше: "Ти мене ненавидиш?" - "Так". - "Досі?" - "Щомиті". - "Пробачиш?" - "Ні". - "Тоді чого приходиш?" - "Ти щоразу питаєш про них, мені подобається твій біль".

Удень я виходжу на самісіньке сонце і стою, туди він не ходить. Але проблема, що сонце заходить щодня. Уночі, коли під хатою шумить вода, хоч до річки далеко, з темного кутка рахують. "Один" - і я перестаю дихати. "Два" - і в груди заходить холодна річка. "Три" - і я захлинаюсь і думаю: нарешті.

Потім повітря вертається. "Не сьогодні", - каже Семен з лави. "Коли?" - "Ти ж знаєш, хто вирішує, то чому постійно питаєш?" Знаю, чого повітря вертається. Торг був на три останні подихи: Семенів, Маріїн, Соломійчин. Мого серед них не було. Я просив чужої смерті, а втратив свою. Він ні разу мене не обдурив. Я чую... Один. Два. Три.