В'язниця сновидінь

Тридцять років двері моєї камери стоять відчинені. Це найгірше з катувань, які тут вигадали. Камери видовбані одна навпроти одної в стінах велетенської шахти. Від кожного порога круто спускається вузька камʼяна стежка. Вони мали б перетинатися, та жодна не торкається іншої. Унизу ворушиться прямокутник денного світла. Теплого, медового, терплячого. На мідній пластині біля порога написано: "Вийдеш - камера прийме того, чиї сни найдовше берегли твоє обличчя".

Старий навпроти майже не говорив. Лише раз, помітивши мій погляд унизу, прошепотів: - Опустіть очі. Воно годується надією, як пʼявка кровʼю. Чоловік із сьомої камери не послухав. - Для світу я давно помер. Ніхто мене не чекає. Він спустився й перетнув межу світла. Його камера здригнулася. На ліжку зʼявився хлопчик із деревʼяним конем. - Тату, я лишив двері прочиненими.

Чоловік кинувся назад, але його стежка почала підійматися. За кілька ударів серця вона стала прямовисною стіною, відрізавши дорогу назад. Цієї ж ночі камінь над моїм ліжком заговорив голосом Марічки. Їй було шість, коли мене забрали. - Тату, ти знову запізнишся? Я кричав, доки не відчув на язиці кров. - Марно, - сказав старий. - Крізь стіни сочаться сни тих, хто нас любить. Але вони нас не чують.

Марічка сонно попросила маму лишити двері прочиненими. Вʼязниця знала, кого прийме замість мене. Час тут вимірювався чужими снами. Я чув, як Марічка пішла до школи, як Ганна плакала на кухні, як доньчин голос дорослішав. Моє відображення в мисці не змінювалося. Однієї ночі Марічка спитала: - А якщо він просто не схотів повертатися? Світло внизу стало золотішим, ніби почуло.

Я спробував убити її в собі. Перестав вимовляти імʼя. Зішкріб зі стіни риски, якими рахував її роки. Ночами уявляв доньку мертвою, доки видіння не перестало пекти. Уранці мідна пластина спітніла. Краплі склалися в слова: "Ненависть - та сама памʼять, тільки вивернута навиворіт". Старий засміявся. - Цьому місцю байдуже, що ви відчуваєте. Воно дивиться лише, довкола кого гнуться ваші думки.

Роками я носив своє увʼязнення, як орден. Дивився вслід тим, хто спускався до світла, і відчував теплу, гнилу вищість. - Скільки існує ця вʼязниця? Старий похитав головою. - Кажуть, спершу вона тримала тіла ланцюгами, ґратами й голодом. Потім скуштувала, як тримає любов. Тієї ночі Марічка прошепотіла крізь камінь: - Я не заведу свого дому, доки не знайду батька. Моя жертва вперше запахла спадковою хворобою. Ганнин сон прийшов востаннє. Її дихання рвалося між словами.

- Марічко... Його нема. Живи. - Я б відчула. - Ти відчуваєш тільки порожнечу, яку він лишив. Після цього камінь більше не приносив Ганниного голосу. Тієї ночі тінь біля порога відділилася від стіни й стала наглядачем. Під гладкою білою шкірою його обличчя щось повільно ворушилося. - Тепер ви снитеся лише одній людині. Це добре… Коли сон повторюється досить довго, він прокладає сюди дорогу. Старий пішов навесні.

- Хто прийде замість вас? - Сестра. Їй сімдесят три. Коли я зник, їй було девʼять. У снах вона досі чекає на брата-хлопчика, а я забув її обличчя й памʼятаю тільки сонце. Він спустився й ступив у світло. У його камері сиділа дівчинка років девʼяти й притискала до грудей портрет брата. - Мама сказала, що ти скоро повернешся. По той бік світла вже стояв старий у сірому вбранні. Його обличчя стало гладким і байдужим.

Чергової ночі камінь вимовив половину Маріччиного слова й замовк. Знизу, від межі світла, долинули кроки - справжні. По той бік стояла жінка, старша за мене на вигляд. Знайомі очі на змученому обличчі. Одну руку вона ховала за спиною, як у дитинстві, коли боялася. - Тату? - Як ти знайшла це місце? - Роками мені снилася ця шахта. Сьогодні сон не скінчився - я прокинулася біля її входу. Вона не могла перейти межу. Я міг. Між нами лишався один крок. - Я лишився тут заради тебе, - сказав я.

Марічка кивнула, як кивають лікарю, що виправдовується. - Ти зберіг мені тіло. Та все моє життя минуло в чеканні. Мама сиділа біля вікна, а я ходила дорогами. Коли хтось просив мене лишитися, мені здавалося: саме тоді ти повернешся, а мене не буде. Я шукав у її словах чужу помилку. Знайшов власний голос. Це я навчив її, що любов має лишати по собі яму. - Виходь, - сказала Марічка. - Я вже віддала цій дорозі все життя. Не віддавай їй і своє. - Камера забере тебе.

Світло ворухнулося. За Марічкою на камені лежала не тінь дорослої жінки, а маленької дівчинки з рукою, простягнутою до мене. Вона озирнулася й зрозуміла. - То хай забере ту, що чекала найдовше. Я благав її піти. - Ти навчив мене, що любов - це лишитися. Не карай мене за те, що я повірила. Я стояв у світлі. Воно було холодне, як рука мерця. Марічка зникла, а за входом високо в моїй камері заплакала шестирічна дівчинка: - Тату, я боюся темряви.

Я рвонувся назад. Камінь виріс між нами швидше, ніж я встиг торкнутися її пальців. На плечі лягло сіре сукно, у долоні - ключі. - Від чого вони? Старий стояв поруч. - Ні від чого. Новим в'язням легше, коли вони думають, що ми можемо їх замкнути. Тоді шахта розгорнулася до справжнього розміру. У чорноті без неба висіли мільйони камер. Від кожної спускався власний шлях, а внизу ворушилося те саме медове світло.

Сьогодні навпроти прокинувся новий чоловік. Він дивиться на відчинені двері й питає, чи можна вийти. За каменем Марічка кличе тата. Я стискаю непотрібні ключі й відповідаю: - Ми нікого тут не тримаємо. Їй завжди буде шість. Я зраджую її щоразу, коли кажу, що двері відчинені. Тепер я знаю, ця вʼязниця забирає лише тих, кого люблять, бо тільки їхню свободу є ким оплатити.