Відьма на колесі

Відьму прив'язали до колеса, тоді і чорт уперше попросив ангела про милість. Я стояв за пʼять метрів і чув обох. Один говорив з-під землі, другий - з-під самого даху. А між ними кричала жінка, якій село ще вчора носило яйця за ліки. Чудернацьким було те, що милосердя просив нижній. Я мовчав. Вирішив, мовчати - не бити. Я помилявся, і тепер хочу полегшити душу, розповівши правду.

Віда жила скраю, за вигоном. Кров спиняла словом, знала, хто не доживе до Пилипівки, і говорила з чимось у своєму колодязі - я чув сам, стоячи за її тином: два голоси, а тінь на цямрині одна. Половина села ходила до неї потемки. Чоловіки за приворотом, жінки з хтивими бажаннями, староста питав про крадені гроші. Вдень її обминали. Вночі стежка до її хати не заростала. Перед жнивами вмерло дитя. Гарячка за три дні, як свічку задули.

Мати кричала, що відьма позначила малого - переступила через нього, коли той повзав долі, а назад не переступила. Чи бачив хто те переступання, ніхто не питав. Натовпу треба був винний, і винний знайшовся ще до вечірні. Перший камінь шпурнув чоловік, що потемки ходив до неї по приворот. Відьма витерла кров з губи й спитала тихо: "Твоя жінка знає, навіщо ти приходив?". Він ударив удруге. Віда вирвалась і побігла в жито. Смеркало.

Вдарили в дзвін, люди хапали вила й ціпи - ті самі, що вранці вибивали на току свій лад, тук-тутук, а тепер несли як зброю. Я біг з усіма, адже боявся лишитись: скажуть - м'який. У житі, збоку від погоні, рухалось щось іще. Швидше за людину. Ніхто не бачив його цілком, лише колосся лягало довгою рівною смугою. Потім перший з наших зник. Факел ще мить плив над житом сам. І впав. Ми думали - воно полює на неї. Віда й сама так гадала. Кричала в темряву: "Не чіпайте їх!".

З жита відповіли - не по-людськи, так озивається погріб, коли в нього гукнеш: "Вони тебе чіпають". Ковалів зять поліз на амбар глянути, куди вона біжить - драбина хруснула під ним навпіл, а по гребеню даху пройшло навкарачки щось довге й чорне. Могло скинути його. Не скинуло. Воно нас затримувало, але чомусь не вбивало. Та нас було багато, а вона одна! Відьму нарешті збили з ніг коло старої каплиці, намотали коси на руку й тягли по землі. Хтось плював. Хтось вимагав шукати на ній чортову мітку.

І я побачив таке, що досі стоїть мені в очах: не всі її ненавиділи. Декому, напевно, подобалось. Люди дістали дозвіл робити те, за що вчора їх самих гнали б селом. Я міг сказати слово. Одне. Не сказав, вони ж дивилися. Це був мій камінь. Її прив'язали до колеса всередині каплиці - старого, дерев'яного, що лежало там бозна-відколи. Священник почав обряд. Ще до першого слова я відчув рівне тремтіння підлоги. Сказав собі: протяг ходить під дошками.

Потім свічки зайнялись полум'ям униз, наші тіні лишились стояти, коли ми самі відступили. Намальований ангел на стелі повернув голову. Боже, я ж бачив сам. Віда кричала: "Не виганяйте їх! Вони мене ховають від вас!". Ми вирішили - бісівське говорить її вустами. А обряд ішов, і з кожним вигнаним щось мале в ній гасло. Зникла крива тінь з-під її руки. Перестала йти пара з рота. Голос став буденний. Вона робилась дедалі менше відьмою і дедалі більше побитою жінкою, та ніхто не спинився.

Після заключних слів упала тиша. На балці під дахом сидів чоловік. Ніхто не бачив, як він увійшов. Босі ноги, біла одежа, а обличчя я не можу згадати й досі - не забув, а не можу. З-під підлоги сказали: "Вони її вб'ють". Він відповів спокійно: "Знаю". "То зроби щось". "Не маю права". Знизу майже загарчало: "Ти можеш". Він подивився вниз, на нас, на людей з факелами. І сказав: "Не від них". Лишався останній. Той, що йшов житом.

Тепер його стало видно: стояв знадвору, зависокий, головою до самої стріхи, і не міг ступити через освячений поріг. Тільки тінь його тремтіла на стіні всередині. Він сказав ангелові: "Візьми її". Мовчання. "Врятуй її". Мовчання. "Вони спалять її". І тоді вона, ледь жива на колесі, засміялась кров'ю, все життя її вчили: як за тебе просить ангел, є надія. А за неї просив чорт. Ангел тільки заплющив очі. Блискавка, удар, всі двері каплиці розчинились. Грім. Вони ввійшли.

Титар бачив каплицю пустою і кликав нас, стоячи серед нас. Жінка бондара почала терти себе між ногами, хтось почув доньку з-під підлоги. Мірошник хрестився, бо не бачив на нас облич. Священник читав, а слова виходили з рота задом наперед. Я чув власний пульс у вухах, як чужі кроки. Вона поповзла до дверей, залишаючи бурий слід, високий підняв її, і сховав притискаючи до себе. Ми гнались і тоді, після всього побаченого - гнались. До старого лісу. На межі дерев стояли вони. Десятки.

Криві, малі, високі, деякі зовсім ні на що не схожі. І всі дивились на нас. А над дорогою, на сухій гілляці, сидів той, з балки. Хтось із наших крикнув: "Вона відьма!". Але високий просто підняв голову до сухої гілляки і стомлено спитав: "Віда спиняла кров десяткам. Нікого не звела зі світу. Навіть привороти робила пустими, щоб дурень не брав гріха на душу. То чому її порятунок унизу, в нас, чому не небеса?".

Ангел мовчав, заговорив лише, коли одна сльоза скотилася по щоці: "До мене душу доносять людські сльози. За неї за все її життя не заплакав ніхто - до неї тільки ходили потемки і йшли. Мені нема на чому її нести. У вас вона відпочине". І вони понесли її вниз обережно, як своє дитя, і земля зійшлась над ними без сліду. І я присягну чим хочете: ангел плакав. Один за неї.