Відьма з чорними нитками

Про відьму з краю села я мовчав, поки жив останній, хто міг потягти мене за язика. Цього тижня його поховали, тож скажу. Літ Явдохи ніхто не рахував: мій дід хлопцем носив їй мед у глечику, і дідів дід носив, і кожен заставав ту саму жінку з тим самим клубком. Хати в селі осідали, їх розбирали на дрова і зводили нові, а вона була незмінна, як межовий камінь. Перша дивина сталася під кінець зими, на броді, тож із нього й почну.

У березні лід у броді ще тримався, а серединою парувала смужка завширшки рівно в долоню - тепла, як щойно здоєне молоко. Старі пояснили те тепло по-господарськи: під льодом пробилося джерело, весняна вода вже рушила під землею. Перед скресанням таке буває. Тільки пара не йшла вгору, як їй годиться. Стелилася низько над водою і повзла через поле до крайніх городів, і однієї хати. Люди те бачили і мовчали з тихої, поганої радості: іде не до мого двору. Про таке в селі вголос не питають.

Усі знали й інше: свій обхід Явдоха починала саме з краю села. Раз у місяць вона йшла з клубком чорної нитки і в'язала її до межових каменів, обводячи село кругом, як обводять оборою стадо. Віталися до неї, як до ґазди: "Як скотина?" - хоч худоби в неї зроду ніхто не бачив. Між собою шепотіли: її скотина - то ми всі, кого вона щомісяця обводить. Собаки при ній лягали й дивилися вбік. Заборону вона дала селу одну, аж надто просту: нитки голіруч не торкатися і броду по заході сонця не переходити.

За декілька днів після обходу нитка зазвичай зникала. У крайній хаті, до якої тяглася пара, жив із матір'ю Кузьма, батька 5 років як закопали. Було йому дев'ятнадцять. Однієї днини хлопці за чаркою підняли його на сміх: боїться, мовляв, бабиної нитки й темної води. Він змовчав, та в ніч обходу пішов до броду - перейти на той бік і вернутися, аби ніхто більше не сміявся.

Біля води все почалося з тиші. Простір навколо замовк, тільки вода текла далі. Нитка висіла над бродом, чорна, напнута від каменя до каменя. Кузьма постояв, слухаючи власний пульс у вухах - і взявся за неї голою рукою. Нитка під пальцями була тепла і ледь тремтіла, як жила під шкірою. Він силою розірвав її, перейшов на той бік, вернувся і тільки потім розтулив долоню, що механічно стискав увесь цей час: довкола середнього пальця сиділа обмотана волосина. Довга, жіноча, чорна як вугілля.

Він тер її пальцями, тягнув зубами - сиділа, як вросла, і лишила на зубах металевий присмак, що не сходив до ранку. Удома він змовчав, постійно ховаючи руку. Уранці брід парував іще дужче, і Кузьма повторював собі те, що казали старі: підземна вода рушила, перед скресанням так буває. Всяк підтвердить. Тільки джерел завширшки рівно з чоловічу долоню не буває. І жодне тепло не повзе через ціле поле до однієї хати, минаючи всі інші.

На другу ніч він знову пішов до води - подивитися, чи парує. І знову спершу впала тиша, а вже з тиші брід заговорив - тихо, з розстановкою, як людина, що добирає слова чужої мови. Течія вимовила: "Цвіркунчику". Потім ще раз. Так його кликала тільки мати, і ніхто більше на світі - ані батько за життя, ані друзі, яких у нього зроду не було.

Тіло відгукнулося раніше за розум: слина стала солодкою, ноги самі ступили до води, як ступають на поріг рідної хати. І аж тоді він почув - наголос стояв не там. Мати вимовляла це слово інакше. Щось вчилось з чужого голосу і поки не довчилося. А щоб знати слово, якого чужі зроду не чули чужі, те щось мусило слухати в їхній хаті довго. Зблизька.

Він відірвав ноги від води - і побачив, що на березі стоїть Явдоха. Не чув, як вона підійшла: собаки в селі не гавкнули жодного разу, сніг під нею не рипнув. Взяла його руку, і волосина зійшла з пальця сама, без сліду, наче її там ніколи не було. Явдоха сховала її в пазуху обережно, двома пальцями, ніби чуже добро, яке доведеться повертати.

- Дім уже позначено. Маєш три дні. Скажи матері, що розірвав нитку, попередь, що Ніч буде кликати голосом того, на кого вона чекає, і приведи її до мене до сутінок третього дня. - А якщо не скажу? - спитав Кузьма. - Тоді вона сама відчинить тому, хто стоїть по той бік смерті. Явдоха відвернулася й пішла, не озираючись. Тінь на снігу була ширша за неї саму - з двома темними виступами, схожими на крила. Кузьма йшов і дивився їй услід, допоки жінка з тінню не зійшлися в одне, і всю дорогу до хати чув, як рипить сніг тільки під ним.

Матері не сказав. Першого дня - бо соромно признаватися, що злякався води. Другого - бо мати того вечора накрила стіл на трьох. Батько п'ять років лежав під хрестом, а вона поставила третю миску, поклала хліб і сіла, дивлячись на двері. - Мамо, нащо третя? - Аби знав, що чекаємо. Кузьма подумав: старіє.

При тому столі вже давно вечеряло троє. Третій сидів у їхній хаті всі ті дні й ночі, дивився на них обох і вчився материних слів - по одному, повільно складаючи з них подобу людської мови. Третього дня Кузьма навмисне пас худобу до смерку. Коли нарешті зважився повернутися й усе розповісти, сонце вже сіло.

Вернувся - в хаті горіла свічка. Стіл накритий на трьох, над мисками ще стояла пара, біля третої миски лежала ложка, грязна, як після їди. Материна хустка на кілку, кожух на місці, чоботи біля печі - все, в чому виходять із дому, лишилося вдома. Самої матері не було ніде: ні в хліві, ні в сусідів, ні на цвинтарі коло батька. Тільки Лава, де вона зазвичай сиділа, була постійно тепла. Баби, що заходили наступного дня, божилися: лава гріла й опівдні. Він шукав увесь наступний день.

Уночі з-за броду раз, протяжно, озвалася трембіта - так у горах сповіщають про смерть. Вранці Кузьма обійшов усі двори по обидва боки дороги. Ніхто не трембітав. У сутінках, коли останній ґазда перехрестився й сказав, що навіть не торкався трембіти, Кузьма відчув, куди йти. Він кинувся до броду, падав на мерзлій землі, підводився й біг далі. На протилежному березі починалася темрява. Вона стояла від землі до неба рівною стіною, і зорі уривалися на її краї так рівно, наче частину неба відтяли ножем. Усередині тієї темряви світилося вікно.

У глибині освітленої кімнати мати схилилася над столом. Три миски. Хліб. Він кричав через воду її ім'я, своє, батькове. Вона повернула голову до дверей - і вечеря почалася спочатку: рука до хліба, погляд на двері, коло за колом, з тою самою завченою точністю, з якою брід вимовляв "Цвіркунчику". А біля каменю стояла Явдоха й стягувала розірвану межу чорною ниткою. Він упав перед нею на коліна в сніг. - Хай забере мене замість неї. - Запізно. Плата вже прийнята. - Це я торкнувся нитки! - Ти розірвав межу. А вона відчинила двері. Я дала тобі три дні, та ти не забрав у мертвого його місця. Цієї ночі він сяде за стіл. А вона - піде замість нього.

За рікою темрява ворухнулася й прошепотіла імʼя, від якого крига пішла тріщинами: - Ліліт. Вона затягнула останній вузол, підвелася й ступила за брід. Темрява розступилася перед нею, напевно впізнала давнішу за себе, а тоді зімкнулася за її спиною. З того часу брід не парував. Кузьма дожив до сивини, не перейшовши його жодного разу й щовечора накривав на трьох.

Вночі з-за броду долинуло: - Цвіркунчику. Цього разу наголос стояв правильно. Удень його знайшли за столом. Перед ним холонули три миски. Цього тижня старого поховали. Воно таки довчилося. Кузьминого життя йому вистачило.