Вікно посеред ночі

Обстріл закінчився двадцять хвилин тому, а руки досі не мої. Три години в бліндажі. Каша застигла в мисці, чай холодний. Я щойно написав тобі: усе нормально. Це неправда, Маріє. Тому вмикаю диктофон і говорю. Не знаю, чи надішлю. Хотілося лишатися для тебе тим, хто забуває купити хліб і краде вночі ковдру. Бояюся, що розказавши правду, принесу війну до нашої кухні. Але сьогодні мовчати вже не виходить. Почну зі звичного.

Ти щоранку шлеш мені фото нашого кухонного вікна. Чому не себе? Вікно. Дощ, сніг, голуб, сусідський кіт на підвіконні. Підпис: "Добрий ранок". Спочатку я сміявся. Потім перестав. Однієї поганої ночі дивився на фото мокрого голуба і плакав, через те, що десь ще існує мокрий голуб на підвіконні. Коли все навколо ставало надто великим, я відкривав твоє вікно. Воно маленьке, тому й рятувало. Їх у мене вже триста сорок сім. А навіщо рахую - промовчу.

Та все ж скажу те, чого не казав. Був день, коли я боявся вийти з укриття. Не хвилювався - боявся. Хлопці пішли першими, я лишився на кілька секунд. Потім пішов теж. Ті секунди пам'ятаю досі. Ти, мабуть, вважаєш мене хоробрим. А я знаю, скільки разів мені було страшно. Я не став тут сильнішим. Я просто навчився робити потрібне, поки страшно. Того дня руки трусилися так, що я три хвилини не міг відкрити пачку печива. І це лише одне з моїх зізнань.

У нас був Сашко. Смішно співав, губив запальнички, казав, що до коханої полетить, як на ґринджолах. Перед виходами просив: якщо що, скажеш Олі, що я не боявся. Його не стало в березні. Йому було страшно, він благав вижити, а я тримав його за руку. Я подзвонив Олі, щоб збрехати. А вона сама спитала: йому було страшно? Я сказав: так. Вона плакала. Потім: він був сам? Ні, я тримав його за руку. Вона сказала: тоді добре. Того вечора я пообіцяв собі: розповім тобі все.

Є річ, якої я боюся більше за смерть. Повернутися. Я хочу додому так, що зуби зводить. Але боюся того, хто саме повернеться. А якщо я сяду навпроти тебе на кухні й не зможу говорити? Якщо ти торкнешся мене, а я здригнуся? Якщо ти впізнаєш мене, а я себе - вже ні? Тоді пам'ятай мене за двох. Хоча б поки я знову не навчуся, кохана. І нагадай, що я люблю гречку. Знаєш, тут я всім кажу, що ненавиджу.

Якщо мене не стане, не роби з мене тільки військового. Я не народився в бронежилеті. Я три дні збирав шафу, і лишилося чотири зайві болти. Казав, що не люблю твого кота, а потім дві години не рухався, бо він заснув у мене на грудях. Уві сні тягнув на себе усю ковдру, ту, що пахне овечою вовною на дощ. Я навіть за твоїми холодними ногами сумую - от до чого доводить війна. Не дозволяй моїй смерті вкрасти в тебе моє життя. Пам'ятай не останній день. Усі інші.

Тепер чесно, чому саме сьогодні. Через годину виходимо. Речі зібрані. Поганого передчуття немає - я просто давно не вірю, що смерть попереджає. Якщо що: не дзвони моїй мамі вночі, дочекайся ранку. Куртку віддай братові. Мої старі шкарпетки викинь нарешті. У нижній шухляді морозилки м'ясо - приготуй його вже. І не чекай мене все життя. Люби стільки, скільки треба тобі. А ще більше хочу, щоб одного дня ти знову полюбила саме життя. Якщо колись засмієшся з кимось - це не зрада.

Ти щойно надіслала вікно. Посеред ночі, вперше за весь час. Значить, тобі теж не спиться. Не знаю, яким повернуся і чи повернуся. Але ти знаєш хлопця, який на першому побаченні розлив каву на себе. Чоловіка, який десять років обіцяє полагодити ту кляту дверцю на кухні. Ти знаєш мене без форми. Якщо сьогодні мені забракне віри в себе - позич мені трохи своєї. Поверну, коли побачимось. "Тарасе, час". Іду. Люблю тебе. І закрий вікно, там холодно.

Через сім тижнів Марії віддали телефон Тараса. Тріснутий, у пилюці, екран блимає. Вона шукала фотографії, а знайшла в диктофоні незакінчений запис. Він наговорив його тієї ночі, почув "Тарасе, час" - і не встиг надіслати. Вона слухала на кухні. Спочатку сиділа. Потім сповзла на підлогу. На словах про дверцю кухонної шафи засміялася. На наступному реченні вже не змогла вдихнути. Дослухала до кінця: "Люблю тебе. І закрий вікно, там холодно". Вікно було відчинене.

Вона встала і закрила вікно. Притулилася лобом до холодного скла. Надворі сіріло: двірник підмітав мів мокрий асфальт, біля під'їзду сидів кіт, на сусідньому балконі висів рушник. Сфотографувала вікно - те саме, з якого щоранку починався їхній день. Відкрила діалог з Тарасом. Останнє від нього - "усе нормально"і. Надіслала фото. Повідомлення не доставилося. Під фотографією написала: "Я позичаю. Скільки треба".