Забери мене з весілля

Шкода, що розуміння життя майже завжди приходить запізно, щойно нам здається, що ми нарешті навчилися жити й зрозуміли цей світ, уже наближається час із ним прощатися. Перед смертю бабуся попросила мене забрати її з весілля. "Я тоді тебе ще не знатиму. Якщо почну пручатися, не сердься". Вказала день, який минув за сорок років до мого народження. Після похорону я прийшла до старого будинку.

Ключ вона дала ще навесні. - Після прощання відчиниш ним мою кімнату й потрапиш у той день. Назад так само, зсередини, до заходу сонця. Туди й назад сходиш один раз. Мене з собою не бери, не вийде. Конверт, що дала разом з ключем, звеліла відкрити тільки після повернення. Я повісила пальто в сінях. У кишені лишилися гаманець і конверт. Ключ сховала в кишеню спідниці. Що ж, якщо нічого не станеться, просто постою в її кімнаті.

За дверима було літо. Під вікном лежали ще не підшиті рушники. Біля скрині стояла дівчина у весільному вбранні. Молодша за мене. Моя бабуся. - Тебе батько прислав? Скажи йому, що я сама вийду. Я взяла її за руку й потягла до виходу. Вона вкусила мене й відскочила до скрині. - Пробач, - я сховала руку за спину. - Більше не буду. - Хто ти? - Орися. - То, Орисю, стань од дверей. Я відійшла, вона ще якийсь час дивилася на вільний прохід, але не виходила.

- Ти тікати зібралася? - спитала я. - Можу допомогти. Вона сіла на лаву, відсунувши край весільної спідниці, звільняючи місце для мене. - Ти до коханого тікаєш? До Матвія? - Якого ще Матвія? Я до тітки хочу. Вона кравчиня. Писала, що візьме мене вчитися. Матвієм звали мого діда. Значить, тут вони ще навіть не зустрілися. Бабуся шила мені всі дитячі сукні, і донині я не знала, хто її навчив.

- А ти знаєш, де тітку шукати? - Адреса в листі. Батько його забрав. - Куди поклав? - У святкову свиту, що в сінях висить. Тільки він там ходить. Дочекавшись, поки він піде на двір зустрічати гостей, я попросила в жінки біля печі води для нареченої й, поки та відвернулася, витягла лист. Ганна сховала його у похідний вузлик із одежею та ножицями. Ми непомітно вийшли через комору. Біля хвіртки почувся батьків голос. Ганна стала й міцніше взяла мене за руку.

Ми постояли, слухаючи, як батько кличе когось випити. Потім Ганна відчинила хвіртку. Нас помітили вже на дорозі. Хтось гукнув її ім’я, вона потягла мене швидше. На поштовій станції візник затягував ремені. - До міста? Місця є. Гроші є? Ганна глянула на мене. - Я на дорогу відкладала, а батько все музикам віддав. Мій гаманець лишився в пальті. Вернутися по нього я вже не могла: другого переходу не буде. Я покрутила каблучку на пальці.

За каблучку я колись віддала пів року вчительських заощаджень. Крамар біля станції зважив її, поклав переді мною й назвав ціну. Я ще трошки потримала каблучку за обідок, поки нарешті змогла віддати. Вистачило на місце в підводі й на хліб із салом. Тітка обіцяла Ганні житло. Я поклала їжу їй у вузлик. - А ти? - Я вдома поїм. Коли ми вийшли з крамниці, біля станції вже стояв батьків віз.

Терентій знав, куди ми підемо, напевно, сам читав тітки лист. Він схопив Ганну за лікоть. - Додому. Люди зібралися. Я слово дав. Вона ступила за ним. Я вхопила її вільну руку і потягла до себе. - Ганно! Вперше в житті я назвала бабусю на ім’я. Вона зупинилася. - Я за Кирила не піду, - сказала майже пошепки, так що батько нахилився до неї. Тоді повторила голосніше.

- Я за нього не піду! Я їду до тітки вчитися. Ви самі домовилися, мене не питали! Біля підводи вже зупинилися люди. Терентій глянув на них, послабив пальці. Ганна висмикнула руку й відступила. Візник став на приступку між нею та батьком. - Дівко, їдеш чи ні? Час рушати. Ганна подала йому спершу свій вузлик, потім і руку, щоб допоміг залізти. - Їду! Батько ще щось говорив. Вона сіла біля візника й не озирнулася.

Та на мене Ганна подивилася дуже пронизливо. - Їдь зі мною дівчино. Тітка добра. Я її попрошу, щоб і тебе лишила. - Мені додому треба. Вона побачила слід зубів на моїй руці. Нахилилася до вузлика, дістала ножиці й відрізала смужку від чистої сорочки. Перев’язала мені зап’ястя. - Не туго? Я похитала головою. - Я ж думала, ти від батька. - Нічого. Їдь уже, бабусю… Я ще бачила спантеличення у її очах і намір щось сказати, але візник узявся за віжки і рушив. Довелося відступити.

Повільно повернулася до хати, через задні двері, через ту саму комору. У світлиці сперечалися гості. До кімнати я пройшла без потреби виходити до них. Сонце ще стояло над дахами. Я зачинила двері, повернула ключ, потім ще раз й відчинила їх. У сінях висіло моє пальто. Я торкнулася кишені з гаманцем і чомусь розсердилася на ті гроші. Я зачинила двері й знову відімкнула. За ними стояло порожнє бабусине ліжко. Весільних рушників під вікном не було.

Я дістала конверт із пальта й сіла на бабусине ліжко. "Орисю, я впізнала тебе, коли ти виросла. Все придивлялася,боялася, що пам’ять мене підводить. Пробач, що вкусила. Я ж тоді страшенно боялася. А після так хотіла, щоб ти поїхала зі мною. Думала, якось би вмовили тітку взяти нас обох. Каблучку твою так і не змогла викупити. Поверталася до того крамаря, та він уже продав її. Тут гроші на нову. Потроху тобі складала".

У конверті лежали гроші. Я висипала їх на ліжко. На звороті листа бабуся дописала: "І поїж, як повернешся. Ти тоді весь хліб мені віддала. Я ж бачила". Я пам’ятала, як вона ставила мені вечерю, поки я розповідала про школу. Сама сідала навпроти й слухала, навіть якщо вже чула те саме в сотий раз.

Я притисла перев’язане зап’ястя до щоки. Так і просиділа з листом, промовляючи у тишу: "Я сумую за тобою, бабусю і дякую, що завжди мала для мене час. Мені ще стільки всього хочеться тобі розповісти. Якби можна було, я б знову забрала тебе з того весілля, та цього разу хоч трохи довше потримала б тебе за руку."