Де двоє, там і кум

Скажу як є, бо манівцями таке не розкажеш, уночі я збиралася грішити одразу з двома - зі своїм Степаном і з кумом Омельком. В одному ліжку, під одним рядном, усі втрьох, як домовлялися. Кум уже сидів у самій сорочці, а мій чоловік згадав, що сьогодні піст! - То м'яса не можна, - кажу. - А я вас двох їсти не збираюся. Хіба надкушу трошки. Совість у мого Степана - як Палажчин півень, цілий рік мовчить, а кукурікає саме тоді, коли вже роздягаєшся.

Та згадати піст, коли кум третього ґудзика розстібає - це рекорд. - Може, перенесемо на після Пилипівки, - каже Степан і поправляє фіранку, хоч вона й так рівна. Омелько гепнув чаркою по столу. - Я, Степане, заради цього перемився двічі - навіть там, де з Великодня ніхто не бував. Нігті зрізав, сусідові збрехав, що йду тобі піч перекладати. Другий раз я так чисто не зберуся. - А що, - кажу, - тепер кожного гостя за церковним календарем записувати?

- На Спаса цілуватись, на Покрову обійматись, а грішити - хіба на Купала, у кропиві? Степан здався, але з умовою. - Тільки тойво Марино, говори делікатніше. Не кажи "прутень". Кажи "чоловіче достоїнство". - Достоїнство, Степане, це коли пообіцяв полагодити ліжко й полагодив. А то - прутень! - А твоє тоді як буде!? "Жіноче достоїнство" так? - Моє з твоїм десять років знайоме. Давай уже кума представимо. - Добре добре! І щоб без стогонів на всю хату, - додав він.

- Стогони, залежатимуть не від мене, а від вас двох. Старайтеся то шось з того й вийде. - Ліжко, до речі, з літа хитається, - нагадала я. - Ліжко ще нас усіх переживе, - махнув рукою Степан. Омелько сів на край - і ліжко хитнулось, як п'яний на весіллі. Кум завмер. - Молоток у Палажки, - зітхнув Степан. - Позичила ще на Маковія. Нічого, воно на чесному слові, але тримається. - То ти, Степане, ніжку тримай. А ми з кумом обережненько. Далі Степан узявся за "пристойність".

Перевірив фіранку. Заткнув щілину під дверима мокрим рушником, ще й притоптав. Лампу скрутив так, що я власні груди знаходила тільки навпомацки - а на них, між іншим, того вечора було аж два охочі шукачі. - Тихіше, - шепоче. - а то Палажка почує, і завтра кумові таки доведеться піч перекладати. Я пішла додати світла. Степана я вже напам’ять знаю, а кума хотілося роздивитися. Чую - за спиною шурхіт, і Степанів голос, ніжний, як до молодої: - Ходи сюди, серденько моє...

- Степане, то не я, - кажу від лампи. - серденько там зараз тіко кум. Чути було, як рушник під дверима сохне - така була тиша. Обертаюся - і навіть у тій півтемряві обриси видно ясно: Степан тримав Омелька в обіймах, а Омелько стояв рівно, як засватаний. - А ти чого мовчав!?! - сіпнувся Степан. - Ти ж сам сказав! Тихо! Щоб Палажка не почула. І цей, руки в тебе, Степане, ніжніші, ніж я думав. Я додала світла. Стоять обидва, кліпають. Степан руки за спину сховав, немов чужі.

- Ви там милуйтеся, а мене хоч у чергу запишіть. Я у власній пригоді, здається, третя зайва. Тут Омелько згадав, що він гість. - Марино, а куди сорочку можна покласти? Щоб не пом'ялась. Степан ожив: звільнив стільця, склав свій одяг рівненько, показав, де чистий рушник, спитав, чи не дме кумові від вікна. - Чаю ще один одному запропонуйте. За пів години ви двічі помолилися й раз обійнялися - і то між собою. Мені можна піти тісто замісити? - Та ми ж уперше, - винувато каже Омелько.

- Степан теж уперше? А десять років зі мною він що робив - репетирував? Тут мені урвався терпець. Я взяла Омелька за руку, потягнула до себе й поцілувала - міцно, щоб питань не лишилось. Він спершу закляк, потім видихнув і засміявся. І Степан засміявся, і я, і стало нам утрьох тепло, як біля печі, поки хліб доходить. Далі переказувати не буду - ми люди побожні. Скажу тільки, що балачки скінчились, почалося те, заради чого кум мився. І що митися було варто.

- Не тягни рядно, мені вже з того боку холодно, - бурчить Степан, бо Омелько з чемності накривав мене аж по вуха. - Степане, то не моя рука, - кажу трохи згодом. - А чия ж? - каже Степан. - То моя, - тихо признався Омелько. - Забрати? - Лежи де лежиш, - сказали ми хором. Уперше за вечір - одностайно. І от коли ми нарешті перестали нервувати, коли вже ніхто не питав дозволу і не згадував календаря - ліжко зітхнуло, хруснуло й склалося.

Всі троє поїхали додолу разом, тільки ноги в різні боки. Тиша. Потім Степан з-під ковдри: - Я ж казав - не лягайте на той край! - Я, куме, взагалі старався не дихати, - відповів Омелько з підлоги. І що ви думаєте - Степан голий, серед ночі, поліз дивитися ніжку. Омелько тримає лампу, теж у чому мати народила, обидва схилились над з'єднанням і сперечаються, клинець туди чи шпугу. Я сиджу на ковдрі й дивлюся на дві голі сраки, що радяться про столярку.

- От тепер я зрозуміла, нащо мені двоє чоловіків. Один ламає, другий знає. - Молоток... - Степан випростався. - Молоток же в Палажки. Рапотово у двері постукали. Одяг накинули абияк, лампа низько. Я загорнулась у перину - мені найпростіше. Степан ухопив перші-ліпші штани - Омелькові, а вони на Степановій сраці не сходяться в поясі, хоч плач. Омелько зопалу натягнув те, що лежало найближче, - мою спідницю. Помітив одразу, але Степан уже біг відчиняти.

- Знімай, - кинув Степан. - А під нею що бачив??? - Господи... - Та не клич ти його щоразу, як сам не знаєш! Відчинили. На порозі Палажка з молотком. - Ви ту хату до ранку валити будете?! Я зараз допоможу! Підняла молоток і раптом завмерла. Дивиться. На Степана в тісних штанях. На Омелька, що стоїть боком, притримуючи спідницю. На ковдру серед хати й розібране ліжко. - Ремонт у нас, - каже Степан. - Спина в Марини болить, - каже Омелько водночас.

- Удвох спину їй вправляли? - А вона в мене дуже тяжка, - бовкнув Степан. Я повільно повернулася до нього. - Ти зараз востаннє щось вправляв. Степан набрав повітря і взявся за останнє, що мав, - за репутацію. - Палажко, ти ж нас знаєш. Ми люди порядні, побожні, до церкви щонеділі... Палажка поклала молоток на лаву. - Та бачу, які ви побожні! Ви мені краще скажіть, до якої церкви ходите? Я щось теж хочу увірувати.