Мені казали, я сам зрозумію

Для мене стало одкровенням, яка невимовна краса ота жіноча квіточка. У вісімнадцять я вперше побачив дівчину без нічого. Всю. Ярина стоїть переді мною, свічка веде світло по плечу, нижче, ще нижче - а я, дурень, два роки кумові поради слухав, бо як із жінками поводитись, нічого в тому не телепав. Вона спитала, чого я стою. А я без поняття, мені казали розберусь.

Я зрозумів тільки, що стою босий посеред хати, і тіло моє живе окремо, половина рветься до неї, аж штани тісні, а половина хоче крізь підлогу провалитися. А ще зранку я був безтурботний, аж поки не почув: - Приходь увечері. Повечеряємо, побудеш зі мною.

І поправила мені комір так, що пальці пройшлися по шиї, а мурашки добігли аж туди, де їм робити нічого. Їй дев'ятнадцять, мені вісімнадцять, обоє вільні, женихалися кілька тижнів як. "Побудеш зі мною" я всю дорогу крутив, як гарячу картоплину. Уявляв, як вона підійде близько-близько, як сукня ковзне... Далі уява червоніла, але не тікати не хтіла - стояла й дивилася. Павло перестрів мене, як завжди не вчасно, уява саме до діла перейшла.

- Мене Ярина на вечір запросила. Сам розумієш. Кумові двадцять, а повчати він брався так, що й геть старші слухали. - Так, слухай уважно! Головне, будь сміливий. Жінки вагання не люблять. Зайвого не кажи. Я кивнув. - Підтримуй розмову весь час! Мовчати зась, подумає шо ти дурний. Хотів спитати, що казать, та змовчав. - А в ліжку шо робить? - таки вихопилось у мене. - Там сам розберешся, як тіки знімеш штани, відчуєш що куди.

Отут би й сказати правду. Але я поправив комір, який ще пам'ятав її ніжну руку. - Все поняв! А цей, про вечерю тойво. Нести щось? - Їсти вона напевно зготує, але батькової медовухи візьми. Я після неї ледь діда Панаса не осквернив, царство йому небесне!

Надвечір Ярина зустріла мене біля хвіртки з кошиком яблук. Сукня сиділа так, що дивитися гріх, але не дивитися - ще більший. Глянув на її шию, на плечі, на те, як тканина тримається на самих молитвах - і язик забув ремесло. Вона засміялася й витягла яблуко. - Мовчиш, мабуть знесилений після роботи. Сьогодні я годуватиму тебе. - Після якої саме?

Це язик сам сказав, я не встиг його впіймати. Вона глянула з-під брів і протерла яблуко так повільно, що я знов молився шоб штані втримали увесь тягар, що сьогодні випав їм на долю. Ярина натисла на яблучко і сік потік їй по пальцях, вона їх облизала. У цю мить я вмирав і воскресав. - Не поспішай сьогодні додому. Я хочу, щоб ти лишився.

Ми пішли до хати і вмостилися на лаву біля печі. Я підсунувся ближче, а вона поклала коліно на моє. Тепло пішло по нозі аж туди, куди чемні люди пальцем не показують. І я з переляку згадав Павлову науку. - Щиро дякую за запрошення. - Чаю? - Буду вам дуже вдячний! - Нам? Тут іще хтось є? Я підхопився допомогти. - Левку, сядь. Я сама наллю. Я сів так хутко, що лава підімною хруснула. - Зручно? - Надзвичайно! Ніколи такої зручної лави під собою не мав!

Ярина поклала долоню мені на плече й повела нижче, по спині, поволі, наче хутро гладила. Я сидів рівний, як тин діда Панаса. Голова гула про сміливість і мовчання, а все, що нижче пояса, давно було згодне хай би, що вона запропонувала. Усе розуміючи вона відійшла до ліжка й роздяглася.

Сорочка ковзнула на долівку, і переді мною відкрилася вся та краса: плечі, груди, що самі просилися в долоні, стегна, і та квіточка, від якої в голові стало порожньо, як у коморі перед Великоднем. Тіло знало дорогу й тягло. А голова стояла, як у старости в сінях, і чекала паперів. - Чого ти стоїш? Я глянув униз, уверх, вправо, і навсяк випадок вліво, наче боявся, що дід Панас прийде помститися за Павлову дурість. Зняв взуття. - Чоботи не заважатимуть?

Нахилився й посунув їх під стілець. Ярина лягла на ліжко, підперши голову рукою. - Ти зі мною на побаченні чи в старости довідку береш? - Це залежить, яку довідку, - спробував я засміятися. - Про склад сім'ї. Хоч складати поки нікого... - Левку, подивися на мене. Я випростався. Ще дорогою придумав гарну фразу. Тепер вона мала врятувати все. - Відколи я тебе побачив, у мені... Ні. Відколи ти в мені... Тобто я в тобі... Тобто ще ні, але... Ярина прикусила губу.

- Ти передумав? Можеш сказати. - Ні ні ні! О Господи ні! Не передумав. Я хочу в тебе. Тобто бути в тобі. Тобто з тобою. Так, щоб ліжко рипіло. Просто в мене нікого не було. Ніколи. Вона підвела очі. - А твої історії? - Чужі. Де не вистачало, додавав свого. В мене фантазія від баби, а вона половині села минуле переписала. Ярина видихнула й засміялася. Підійшла, взяла мене за руку.

- А я вже подумала, що ти чекаєш, поки я сама піду. - Та це ж твоя хата. - Отож. Я теж не знала, як нам далі бути. Я погладив її пальці - тепліші й м'якші за найкраще хутро в майстерні де працюю. - Я думав, ти засмієшся. - Та я сміюся. Але й продовжити хочу. Вона встала, повільно роздягла мене і потягнула лягти поруч. Здаєтся я знову воскрес, та й ще ніколи не був такий радий жити. - Павло велів бути сміливим, не мовчати й весь час говорити. - Наступного разу приходь без Павла.

І поцілувала мене. Тут я вже й сам зрозумів. Скажу лиш, що ліжко тої ночі рипіло декілька раз, а квіточка зблизька виявилася ще кращою, ніж здалеку. Що було далі, не переказуватиму - вам іще спати сьогодні. Наступного ранку я зустрів кума біля воріт. Ішов по-новому, плечі назад, шапка набакир, груди вперед. Павло заступив дорогу й підморгнув. - Ну що, моя наука допомогла? - Вона просила наступного разу прийти без тебе. - Та мене ж там не було! - От і я так думав.