Утіхи майстра слова

Трохим летів через усе село, притискаючи до грудей чисту сорочку, а на бігу ще й мастив вуса олією з пляшечки. Біля криниці одна сусідка вирішила, що він позичив грошей, друга вже "продала" за нього корову, а третя нарахувала гріхів до самого Спаса. Марфа ще нічого не знала. Це було найнебезпечніше!

Тож с чого все почалось. На ярмарку старий мельник, продаючи мішки, розповідав усім бажаючим, що справжній чоловік перед подружнім коханням неодмінно читає дамі вірші. Трохим стояв поруч із коромислом і мовчав хвилин п'ять, що для нього рекордний термін. Потім кинув коромисло сусідові в руки й сказав, що йому терміново треба до Івана - за папером і чорнилом, бо у мене у корчмі за мідяки усе знайдется.

Прибіг до мене, сів за стіл і оголосив, що двадцять років кохав Марфу без належної науки, а тепер час виправлятись. Я запропонував місяць - худий. Зорі - далеко. Весну - болото робить. Трохим махнув рукою і сказав, що писатиме про справді коштовне: добрий харч, міцне господарство й жінку, яка не розсиплеться від першого вітру. Коли він спитав, що римується до слова груди, я тихенько відсунув чорнильницю.

Вивів урочисто: Очі твої, як сливи в узварі, дивлюся й забуваю про двері. Далі додав про стан, надійний, мов добра діжка. Я обережно зауважив, що жінку з діжкою краще не рівняти. Трохим випростався. А ти бачив, щоб добра діжка колись підвела чоловіка? Потім заховав аркуш за пазуху й побіг по чисту сорочку, вже певний, що поет у ньому дозрів остаточно.

Удома облився водою, двічі вимив шию, ще раз підмастив вуса й натягнув сорочку так, наче йшов до самого пана. На підвіконня поставив свічку, а на подушку поклав вкрадену квітку з саду баби Палажки. Марфа зайшла, глянула й спитала прямо: ти комусь винен? Ні. Корову продав? Ні. Гріх замолюєш? Ні. Тоді чого ти чистий серед тижня, Трохиме?

Посадив Марфу на край ліжка й оголосив, що віднині кохатиме її по-панському. Прочитав про сливи в узварі, набрав повітря і додав: Щоки твої, мов буряки після теплого дощу. Марфа склала руки на колінах і спитала, варені чи сирі. Свічка сіпнулась. Молоді, видихнув Трохим. Щойно з городу.

Дійшов до слів Груди твої - два святкові калачі, а стан - надійний, мов добра діжка, і підняв аркуш ще вище, наче то додасть словам ваги. Марфа втягла губи, плечі в неї затрусились, а тоді вона впала на подушку зо смішками. Хто тебе навчив, Трохиме? Мельник, на ярмарку. Читай далі, тільки калачів, будь ласка, лиши до неділі ще, бо серце не витримає.

Марфа загасила свічку, потягнула Трохима за чистий рукав ближче й прошепотіла: Поет із тебе, чоловіче, як із мене танцюристка. Але чоловік іще не зовсім пропащий. Клади папір під подушку й мовчи, як про твої калачі довідається село, я до Покрови з хати не вийду. Село таки сміялося. Просто не з калачів.

Уранці Марфа причепила квітку до хустки й пішла по воду. Біля криниці її одразу впізнала Палажка - ту саму мальву вона берегла біля хати на згадку про чоловіка. - А хто це тобі таку красу подарував? - Трохим. По-панському залицявся. За хвилину Трохим уже летів через усе село в одній сорочці, а Палажка гналася за ним із палкою у руці. Знаєте, справжній романтик він у нас: вірші складав сам, квіти брав чужі, а натхнення отримував уже навздогін.