Викуп за наречених

На наше весілля діти скликали пів села. Ми з нареченим утекли до вінчання й зажадали за себе викупу. Мені сімдесят шість, Петрові сімдесят дев'ять. Остапові-візнику заплатили, щоб сховав нас до вечора. А він замкнув нас у льосі й зажадав удвічі більше. - За двох така ціна, - пояснив крізь двері. - За двох дешевше має бути! Гуртом же береш! Петро торкнув мене за плече. - Соломіє, нас замкнули. - Бачу! І ще обрахувати хоче скнара!

За кілька годин до того син Михайло показував гостям наш майбутній спільний двір: - Тут город, тут кури, тут мати сидітиме. - Я заміж не хочу! - Не починай, мамо. Кабана вже закололи. Свої ярмаркові заощадження я дала йому на зберігання. Напередодні попросила на червоні черевики, які бачила в крамниці єдиній на все село. - Куди тобі червоні? - На ноги. Ти куди подумав? Тепер попросила повернути все. - Після весілля розберемося. З кабаном, виходить, уже розібралися. Зі мною ще ні.

Біля комори ми з Петром нарешті лишилися самі. - Ти теж цього весілля не хочеш? - спитав він. - А ти? - Казав Варварі, що не женитимуся. А вона вже мої подушки сюди несе. Їм зручно, двоє старих в одному дворі. Його заощадження теж лежали в дочки. Без її дозволу й нового кожуха не купиш. - Викрадемо самі себе, - кажу. - Хай принесуть наші гроші як викуп. До вечора перечекаємо, вінчання зірветься. - А принесуть? - На черевики шкода, а щоб матір викупити, дадуть. Петро подумав. - Папір є?

Петро двадцять років писарював. Вимогу почав словами "Вельмишановні добродії". - Петре, ми їх лякаємо. - Тим більше. Треба, щоб дочитали. Вказав суму наших заощаджень і кущ за млином, де лишити гроші. Унизу вивів: "З повагою, невідомі". Я дописала: "Решти не даємо". Остап саме довіз гостей. Я знала його з ярмарків. Домовилася: відвезе нас до себе, підкине записку, забере викуп. Завдаток дістала з підкладки спідниці. Про ті монети син не знав.

Також сховала пиріг у торбу. Поки гості збиралися до церкви, ми вийшли задньою хвірткою. Остап підставив ослін. Ми залізли на віз. Я спробувала посунутися. - Петре, пусти спідницю. - Не тримаю. - Але сидиш на ній! У себе Остап посадив нас за стіл у кухні. Показав запасний ключ на цвяшку: - Від льоху. Там огірки, беріть, як схочете. Він повіз записку. Ми з'їли весь пиріг. Я витрусила крихти з торби. - Добре втікати, - сказав Петро.

Остап повернувся й зажадав подвоїти викуп. - Ваші вже гроші збирають. Заплатять більше. - Ми так не домовлялися! - То тепер домовляємося. Я рушила до виходу. Він заступив двері й погнав нас із кухні сходами вниз, у льох. Замкнув ключем із пояса. Петро сів на діжку. - О то тобі й добре втікати. Я постукала: - Води принеси! - Перетерпите. - Тобі ж за живих платитимуть! Приніс кухоль. Я напилася й передала Петрові. - А ослін? - Обійдетеся. - За подвійну ціну?!

Остап пішов, а я прошепотіла: - Запасний ключ досі на кухні. Треба його дістати. Надвечір він привів нас нагору: переписати вимогу на більшу суму. Сам сів навпроти й поклав біля себе ключ від льоху. Петро попросив чистий аркуш. - То пишемо нову вимогу чи доповнення до попередньої? - Гроші пиши! - А попередню визнаємо недійсною? - Діду! Поки він перепитував, я стала біля дверей. До цвяшка було рукою сягнути. Петро глянув на мене й посунув чорнильницю до краю столу.

Він зачепив її ліктем. Чорнило залило папір і потекло Остапові на штани. - Ганчірку! Я зняла з гачка ганчірку, а з сусіднього цвяшка ключ. Ганчірку подала, ключ сховала. Петро оглянув штани візника. - Їх теж у викуп вписувати? Остап висмикнув із-під його руки залитий аркуш. Чистого паперу більше не було. - Уранці знайду папір, перепишеш! Знову загнав нас у льох, забравши зі столу свій ключ. Я показала Петрові ключ. - А ти гарно пишеш. - Так, особливо ліктем.

Петро взяв мене за руку. - Сходами я швидко не зможу. Якщо прокинеться, йди сама. - Ні. Разом полізли в цю дурницю, разом виліземо. Коли зверху захропло, я відімкнула двері внизу сходів. Замок відчинявся й зсередини. Петро долав по одній сходинці. Я тримала його під лікоть. Нагорі пройшли повз Остапову лаву. Біля виходу Петро зняв шапку й уже відкрив рота. Я затисла йому губи долонею. Я прошепотіла: - Ти ще подякувати збирався? - Звичка. До людей же зайшли.

Вхідні двері я відімкнула ключем, що стирчав у замку і замкнула хату знадвору, а ключ віддала Петрові. - Це вже я понесу, - сказав він. - Ключ? - Мушу ж я щось у цій втечі нести. У сусідській хаті ще світилося. Господар вислухав нас і побіг по старосту. Послали й по дітей. До ранку двір набився людьми. Хтось привів наших весільних музик. Ті побачили нас разом і заграли до танцю. - Не грайте! - гукнув Петро. - Нам заплатили! - От усім заплатили, а роблять, що хочуть!

Михайло обійняв мене. Варвара притисла батька так, що він випустив шапку. Я зізналася: - Записку ми написали. Хотіли свої гроші забрати й весілля скасувати. - Ви самі себе вкрали? Я вас усю ніч по ярах шукав! - Пробач, сину. Я дурницю придумала. - А я записав, - додав Петро. Варвара витерла очі. - Я впізнала почерк. Думала, тебе змусили. Навіть "з повагою" не пропустив. Староста перепитав: - То ви викрадачі чи потерпілі? Петро підняв шапку. - Спершу одне. Потім друге.

Остапа привели двоє чоловіків. - Ми ж домовлялися! - До вечора сховати, а не тримати під замком! - Я вас годував! - Пиріг був мій! - Огірки могли брати! Староста повів його розбиратися. Весілля ми скасували. - Поверніть наші гроші, - сказала я дітям. - Витрати на весілля відрахуйте. Ми ж усе зірвали. - А кабан? - спитав син. - Йому вже все одно. Роздайте людям. Михайло ще спитав: - Гостям що казати? Петро розправив плечі. - Наречена ще думає!

За тиждень Петро прийшов кликати мене на ярмарок. Я вдягла святкову спідницю. Гроші цього разу поклала в кишеню. Біля крамниці Петро спитав: - Соломіє, що тобі купити? Я показала на червоні черевики. - Оті. Тільки не питай, куди мені в них. - Я хотів спитати лише, який розмір.

Петро присів навпочіпки біля лавки, на якій я приміряла черевики, й застебнув ремінець. Я пройшлася крамницею. - Не тиснуть? - Добрі. Можна тікати. - Від мене? Я простягнула йому руку. - З тобою. Тільки без посередників. Він усміхнувся, але не підвівся. - Петре? - Підтягни мене. Ноги затерпли. Продавець кинувся допомагати. - Не треба! - сказали ми разом. Я вперлася червоними черевиками в підлогу й допомогла Петрові встати. Він дістав гаманець. - Беремо.