Найкоротша дорога через усе село

Павло пішов першим.

Видно було не з обличчя — зі спини: він розвернувся на роздоріжжі так, ніби річ у нагрудній кишені важила більше, ніж мала б важити проста мокра паперина. Рука була притиснута до грудей, лікоть трохи відведений. Він кивнув радше самому собі, ніж нам, і рушив праворуч, до свого двору.

Іван пішов прямо.

Не обернувся.

Баба Ліда перехопила кошика з однієї руки в іншу, поправила хустку й повернула ліворуч, у вулицю, де на неї вже чекали посірілі тини, допитливі сусідки й новий день, повний чужих здогадок. Толя з мокрим полотняним вузликом потягнувся за нею, наче прибитий пилом хвіст великої процесії. Назар якось беззвучно зник кудись убік — я навіть не встигла зафіксувати, у яку саме щілину між хатами він прослизнув.

Дід Валентин зупинився біля власної хвіртки. Поклав суху, темну від праці долоню на верхню жердку, постояв так хвилинку, ніби слухав, про що шелестить підсохле листя яблуні, а тоді тихо увійшов до себе, причинивши двері сіней зі знайомим протяжним скрипом.

Пил на дорозі вже встиг підсохнути після ранкової вологи. Під чоботами він був м'який, дрібний і теплий. Шкіряний кутик обкладинки книги впирався мені в ребро — тепер уже не боляче, а звично, як нагадування про те, що весь цей ранок, зібраний до одного клаптика паперу, тепер тримався і на моїй руці теж.

Я стояла на роздоріжжі.

Одна.

Ні, не одна.

Данило зробив півкроку в бік корчми, а тоді зупинився. Не розвернувся назад, але й не рушив далі. Просто завмер на тому непевному місці, де між двома рішеннями ще лишається вузький проміжок для третього.

У книзі між сторінками лежала моя швидка зарисовка. Дві темні лінії чорнилом, нерівний край і те місце, де чорнило на оригіналі попливло. Оригінал пішов із Павлом. У мене залишилася не річ, а пам'ять про річ — форма, край і власна помилка, бо я спершу прочитала це як уривок письма.

— Я не йду до корчми, — сказала я вголос.

Данило повернув голову.

— Я хочу перевірити одну річ, — додала я. — Не таємницю. Те, що я встигла змалювати. Якщо це не письмо, хтось у селі може впізнати форму.

В очах у нього вже почало будуватися щось велике. Я майже бачила, як там з'являються дороги, люди, припущення і він сам посеред усього цього — незамінний, дуже потрібний, трохи засапаний.

Але він закрив рот.

Просто закрив.

Це був перший раз за ранок, коли Данило промовчав вчасно.

— Я знаю, до кого можна зайти, — сказав він трохи згодом, значно тихіше, ніж зазвичай. — Мотря розбирається в нитках і тканині. Остап — у глині й мітках на товарі. Ярема — у воску. А ще Маринка біля млина бачить усе, що їде старою дорогою. І я знаю коротку дорогу.

— Коротку, — повторила я.

— Через три двори. Майже одразу вийдемо назад до корчми.

Я не стала нагадувати йому, що “коротка дорога” в його устах зазвичай обертається подорожжю через пів села, де на кожному перелазі доводиться відбиватися від чиїхось гусей. Це було б надто безжально для такого теплого передполудня.

До того ж мені справді потрібна була дорога.

Ми пішли.

Мотрин двір відкрився перед нами одразу за першим зламом вулиці. Калитка була напіввідчинена. Над нею, від стовпа до стовпа, тягнулися довгі суворі нитки з вузькими смугами полотна. Полотно сушилося на вітрі й погойдувалося так низько, що пройти можна було тільки нахилившись.

Данило пішов першим.

Одна мокра смуга льону повільно ковзнула йому по сорочці на плечі, залишивши темний вологий слід. Він цього не помітив. Я помітила.

Мотря сиділа на низькій лаві біля порога. У руках мала довгу виткану стрічку з червоним пружком і перебирала її пальцями так, ніби просівала крізь них свіжу сільську плітку. Біля ніг стояв широкий глиняний таз із темною фарбою з трав. Від нього йшов густий гіркуватий дух — не квітковий, а кореневий, дикий.

Я розгорнула книгу на сторінці із зарисовкою.

— Мотрю, погляньте-но. Чи бачили ви десь таку форму? На ярликах, на полотні, на мішках — не як слово, а як позначку.

Ткачиха спершу опустила стрічку на коліна, тоді глянула на сторінку. Потім — на Данила. Потім знову на мої лінії.

— А навіщо це тобі, дівчино, позначки випитувати, коли хлопець поруч стоїть? — вона всміхнулася одним кутиком рота.

— Це зовсім інша справа, — сказала я.

— Усі ви так кажете. Я ж не питаю, чия записочка була в ліщині біля річки. Я ж не баба Ліда, в чужий кошик не лізу. Але якщо треба буде — здогадаюся.

Данило набрав повітря.

Я чекала довгу промову про важливість сільського порядку, купецькі грамоти і, можливо, небезпеку поспішних висновків. Але він тільки видихнув і відвів погляд до тину, де цвіли дрібні сині квіти.

Мотря примружилася, вдивляючись у скопійовані мною лінії.

— Паперу я не бачу, — сказала вона вже серйозніше. — Бачу тільки твою руку. А рука в тебе точна, хоч і сердита.

— Сердита?

— Лінія різка. Так пишуть не тоді, коли мають час прикрашати. — Вона провела пальцем по повітрю над сторінкою, не торкаючись. — А форма ця не схожа на слово. Більше на позначку. Такі іноді ставлять на згортках полотна, щоб не переплутати, чий товар і куди його нести.

— Звідки така позначка могла бути?

— З дороги. З торгу. З рук, які мають більше товару, ніж пам'яті. Але знак я не читатиму. Я в нитках бачу більше, ніж у чужих таємницях.

Ми вийшли з її двору через ту саму завісу з льону. Цього разу Данило пригнувся надто низько й ледь не вперся чолом у кілок.

— Ти міг просто пройти, — сказала я.

— Я врахував попередній досвід.

— Досвід був на плечі, не на лобі.

— Тепер досвід став ширшим.

Я не записала цього.

Для книги такі речі не мають ваги.

Для пам'яті — іноді мають.

Остапів двір пахнув зовсім інакше. Тут панували суха глина, прогрітий навіс і тонкий пил, що невагомо осідав на всьому навколо. Під довгим дахом стояв важкий гончарний круг. На ньому височів безформний шматок сірої глини, який ще не вирішив, стане горщиком чи мискою.

Остап сидів на низькому табуреті. Руки по лікті були в рідкій сірій масі. Він обережно витирав долоні старим вовняним рушником, не підводячись.

— Якщо Данило щось розбив, — сказав він замість привітання, — хай каже одразу. Я сьогодні лагідний.

— Я нічого не розбив, — образився Данило.

Остап подивився на нього.

— Ще ранок.

Я розгорнула книгу й нахилила сторінку так, щоб він міг роздивитися знак, не забруднивши паперу.

Гончар дивився довго. Очі повільно переходили від одного чорнильного штриха до іншого.

— Це не письмо, писарко, — сказав нарешті.

— Як це?

— Так. Це форма. Мітка. Такі ставлять на товарі: на мішках із сіллю, на бочках, на кришках важких ящиків. Щоб одразу було видно, чиє воно й куди прямує.

Щось усередині мене тихо зсунулося.

Я скопіювала знак точно.

А прочитала неправильно.

Дві лінії, що здавалися уривком міського слова чи імені, були не словом. Не листом. Не відповіддю. Торговою позначкою.

— Наші купці, — додав Остап, — часто мають такі мітки парними. Одну половину ставлять на папері чи ярлику, другу — на самому товарі. На бочці, мішку, ящику. Прикладаєш одну до одної — і видно, чи не підмінили дорогою.

Він зробив рух рукою, ніби змикав дві дощечки. Ненароком торкнувся пальцем краю моєї обкладинки. На старій шкірі лишився блідо-сірий слід глини. Остап помітив, тихо крекнув і стер його кутиком рушника — дуже акуратно, наче виправляв випадкову шорсткість на ще вологому глечику.

Данило стояв за моєю спиною.

Повітря в ньому уже зібралося для фрази.

Потім не вийшло.

Він тільки запитав:

— Якщо друга половина на товарі, то треба знайти товар?

Остап глянув на нього вже уважніше.

— От бачиш. Коли не поспішаєш, іноді й розумне скажеш.

Данило почервонів не так від сорому, як від несподіваного удару похвалою.

Я закрила книгу.

— Дякую, Остапе.

— Не дякуй. Якщо це мітка на товарі, то справа не в папері. Справа в тому, що товар мав кудись приїхати.

— А якщо не приїхав?

Остап витер руки ще раз.

— Тоді хтось його зупинив. Або хтось дуже хотів, щоб він не заїхав туди, де його чекали.

На виході Данило намагався обійти ряд виставлених мисок і зачепив тільки одну.

Вона хитнулася, але не впала.

Він завмер, розкинувши руки.

— Бачиш? — прошепотів він. — Я втримав.

— Ти не торкався.

— Я втримав подію.

— Подія тобі не належала.

— Але могла.

Далі його “коротка дорога” повела нас не до корчми, а до пасіки Яреми. Це було зовсім не через три двори. Я рахувала. На четвертому перестала, бо дорога Данила, здається, сама не знала, скільки в ній дворів.

Пасіка стояла за низьким тином, трохи осторонь від хат. Вулики були розставлені нерівними рядами. Над ними стояло тонке, вперте дзижчання, таке щільне, ніби повітря тут ткали не люди, а бджоли.

Данило сповільнив крок.

— Ярема, може, не вдома, — сказав він.

— Ти це за бджолами визначив?

— Ні. Просто припустив.

— Дуже зручно припустив.

Він випростався.

— Я не боюся бджіл.

Одна бджола саме в цю мить пролетіла між нами.

Данило відступив на півкроку.

— Я стратегічно поважаю їхню працю, — додав він.

Ярема вийшов з-за вулика із димарем у руці. Борода в нього була світла, коротка, очі примружені від диму. Пахло воском, медом і сухою травою.

— Якщо прийшли говорити голосно, говоріть за тином, — сказав він. — Бджоли чужих сварок не люблять.

— Ми тихо, — швидко сказав Данило.

— Свідків цього поки що нема, — сказала я.

Ярема подивився на нього, потім на мене, тоді на книгу.

— А, писарка. Показуй.

Я розгорнула сторінку.

Він не дуже дивився на самі лінії. Більше на мій нерівний край і на те місце, де я навмисне відтворила розмазане чорнило. Не як красу — як свідчення.

— Якщо ти правильно змалювала край, складали мокрим, — сказав він.

— Звідки ви знаєте?

— Віск так само поводиться, коли його хапають раніше, ніж він узявся. Лінія тягнеться за рухом. Тут чорнило, може, не висохло, коли папір зігнули.

— Поспішали?

— Або боялися, що хтось зайде.

Данило стояв дуже рівно. Настільки рівно, що це вже було підозріло. Бджола сіла на край його рукава. Він подивився на неї. На мене. На Ярему. І не смикнувся.

Це було вже майже подвигом, але я вирішила не псувати його назвою.

Ярема повільно змахнув бджолу димарем.

— Якщо це мітка, — сказав він, — шукайте не того, хто писав. Шукайте те, що мали прийняти. Мішок. Бочку. Ящик. Або воза, який не хотів показуватися людям.

— Віз? — перепитав Данило.

Ярема глянув на нього.

— На чомусь же товар їздить. Не на твоїх планах.

Цього разу Данило не образився. Тільки кивнув.

Ми пішли далі.

За пасікою дорога мала вивести нас до корчми. Принаймні Данило так сказав.

Вивела до дітей.

Вони зібралися біля старого колодязя. Один хлопець, старший за Назара на рік чи два, стояв на перевернутому відрі з палицею в руці й говорив дуже серйозно:

— Без зайвих людей!

Після цих слів п'ятеро інших дітей одночасно зробили крок уперед.

— Я не зайвий! — крикнув найменший.

— Я свідок!

— А я Толя!

— Ніхто не хоче бути Павлом? — спитала дівчинка з косою.

— Я Павло! — обурився той, що стояв на відрі.

— Ти просто на відрі.

Назар сидів на тині й робив вигляд, що не керує грою. Це в нього виходило так само погано, як у Данила — мовчати у важливі хвилини ще вчора. А за два кроки від нього, спираючись ліктем на хвіртку, стояв Толя і з виглядом великої зайнятості жбурляв камінці в калюжу — «наглядав», як і наказувала Тома.

Побачивши нас, Назар одразу випростався.

— Я не граю.

— А що робиш? — спитала я.

— Дивлюся, щоб вони неправильно не грали.

— Дуже доросла справа.

Він кивнув. Прийняв це як похвалу.

Данило дивився на дітей із таким виразом, ніби щойно побачив, як його ранкове геройство стало вуличною виставою.

— Вони ж усе перекрутять, — сказав він тихо.

— Уже перекрутили, — відповіла я. — Тепер це належить селу.

Хлопець на відрі знову гримнув палицею:

— До хати Горпини ніхто не йде без мене!

— А ти хто? — спитала дівчинка.

— Офіційний.

Діти засміялися.

Я теж майже.

Майже — це безпечна форма сміху для писарки.

Назар зіскочив із тину, підбіг до нас і зупинився на відстані, яку, мабуть, вважав поважною.

— Ви щось знайшли? — прошепотів.

— Ні, — сказала я.

Він насупився.

— Але ви йдете так, ніби знайшли.

Данило глянув на мене.

Я відповіла не одразу.

— Ми знайшли, що не все, схоже на письмо, є письмом.

Назар подумав.

— Це як коли дід Толя каже “я скоро”, а це не час, а неправда?

Данило кашлянув.

Я подивилася на малого уважніше.

— Приблизно.

— Я зрозумів, — сказав Назар і побіг назад до дітей. — Я тепер буду знаком!

— Не треба! — крикнув хтось.

Але було вже пізно.

Коли ми відійшли від колодязя, Данило раптом сказав:

— Знаєш, Маринка могла щось чути.

— Мельникова дочка?

— Так. У них двір ближче до старої дороги. Якщо вночі чи зранку їхали колеса, вона почула б раніше за нас.

— Це теж коротка дорога?

Він зиркнув на мене.

— Ні. Це вже чесна.

І тут я вперше за весь ранок подумала, що він не просто водить мене колами.

Він справді знає село.

Не так, як я знаю сторінку — по рядках, полях і пустих місцях. Він знає його ногами, перелазами, чужими собаками, болотом біля тину, тим, хто коли виходить по воду, хто чує млин, хто бачить стару дорогу з горища.

Це було не гірше знання.

Просто незаписане.

Млин стояв на нижчому місці, де вода з вузького рукава річки крутила колесо вже не так бадьоро, як навесні, але достатньо, щоб воно бурчало собі під носа. У повітрі стояв сухий борошняний пил. Він сідав на волосся, на рукави, на чорний край моєї книги.

Маринка саме висипала з полотняного мішечка жменю зерна в дерев'яну миску. Побачивши нас, засміялася раніше, ніж ми привіталися.

— Ви вдвох по справі?

— Так, — сказала я.

— Усі так кажуть.

Данило перевів погляд на колесо млина так уважно, ніби воно могло врятувати його від цієї розмови.

Маринка була трохи старша за мене, з рукавами, засипаними борошном до ліктів, і очима людини, яка чує більше, ніж їй розповідають. Мельники й ті, хто живе біля млина, мають особливу звичку: вони слухають не слова, а те, як щось рухається.

— Ми питаємо про дорогу, — сказала я.

— Про яку?

— Стару.

Вона перестала сміятися не відразу, але сміх у ній став уважнішим.

— Сьогодні вранці? — спитала.

Ми з Данилом переглянулися.

Він не сказав нічого.

— А що було сьогодні вранці? — спитала я.

Маринка поставила миску на лаву.

— Колеса. Ще до того, як ваш офіційний похід потягнувся до Горпининої. Я думала, батько встав, але він хропів так, що колесо мало б соромитися. А з боку старої львівської дороги щось рипіло. Віз, мабуть.

— Заїхав у село?

— Ні. Я б почула. У нас під вікном кожне колесо лається. Той віз так і не виїхав на головну вулицю.

— Де зупинився?

Вона знизала плечима.

— Не бачила. Чула тільки, що рипіння стихло десь за перелазами. Не на торзі. Не біля корчми. Далі.

Стара дорога.

Хата Горпини.

Папір.

Мітка.

Віз, що не заїхав у село.

У голові речі нарешті почали ставати не в ряд, а в коло.

І в центрі того кола було місце, куди ми ще не дивилися як слід.

— Ти комусь казала? — спитала я.

— Кому? — Маринка всміхнулася. — Сказала б Ліді — вона б уже знала, що то були три вози, двоє розбійників і один князь у мішку. Сказала б Павлу — він би прийшов питати, чому я слухаю дорогу без дозволу. Сказала б Данилові — він би придумав, як використати це для майбутнього.

— Я б не... — почав Данило.

Маринка підняла брови.

Він замовк.

— Бачиш, росте, — сказала вона мені.

Я закрила книгу.

— Дякую, Маринко.

— За що?

— За те, що почула.

— Це не заслуга. Біля млина всі щось чують. Просто не всі знають, коли мовчати.

Данило дивився на неї так, ніби ця фраза стосувалася особисто його.

І, можливо, стосувалася.

На зворотній дорозі до корчми ми йшли вже мовчки.

Не весь час.

Але достатньо.

Мовчання Данила змінилося. Раніше воно було схоже на горщик під кришкою, який ось-ось закипить. Тепер у ньому було місце для думки.

Я не знала, чи це надовго.

Але на цю дорогу вистачало.

— Ти зараз думаєш, що треба сказати Іванові, — промовив він нарешті.

— Так.

— І Павлові?

— Не знаю.

— А Северину?

Я зупинилася.

Він теж.

Перед нами вже виднівся дах корчми, дим над ним піднімався рівно. Сонце стояло високо, але ще не перейшло в повний полудень. У Вишеньці день мав дивну властивість: він встигав розростатися швидше, ніж люди встигали обідати.

— Чому ти спитав про Северина? — сказала я.

Данило потер великим пальцем край рукава, де ще лишився темний слід від Мотриної мокрої тканини.

— Бо якщо це мітка, а не письмо, то він міг знати її не як слово. А як знак. З дороги. З товару. З того, що привезли.

Я дивилася на нього довше, ніж треба було для відповіді.

— Це розумно.

Він моргнув.

— Що?

— Я сказала: це розумно.

— Я почув. Просто перевіряв, чи ти це мені.

— Не звикай.

Він усміхнувся.

Не широко. Не переможно.

Тихо.

І це, чомусь, було гірше.

Бо з широкою усмішкою легше сперечатися.

До корчми ми зайшли вже тоді, коли зала наповнювалася перед обідом. І тут усе було не так, як уранці біля хати Горпини, не так, як у дворах, не так, як біля млина. Тут життя не чекало, поки ми принесемо йому знак.

Воно їло.

На шинквасі лежали дві дрібні монети. Іван зсунув їх у дерев'яну коробочку й зробив коротку, чітку зарубку на довгій дощечці, що лежала збоку. Перед ним чоловік у полотняній свиті забирав миску ячної каші й кухоль узвару.

— До п'ятниці ще один кухоль на рахунок, — сказав чоловік.

Параска з кухні, не виходячи, гукнула:

— До п'ятниці в тебе вже два кухлі й одна совість на рахунок!

Чоловік поклав на шинквас маленький згорток сушених грибів.

— Совість донесу ввечері.

— Гриби чесніші, — сказала Параска. — Хай будуть гриби.

За ним підійшла жінка з вузликом сиру. Взяла хліб і печене яблуко для малого, що стояв біля її спідниці й дивився на яблуко так, наче воно могло втекти. Іван прийняв сир, зважив його в руці, кивнув і відсунув їй окраєць хліба більший, ніж вона просила.

— Іване, — сказала вона.

— Дитина росте.

— Вона їсть швидше, ніж росте.

— То хай наздоганяє.

Корчма була не просто теплом.

Вона була рахунком, довірою, боргом, монетою, сиром, грибами, хлібом, зарубкою на дощечці й поглядом Параски, який не дозволяв доброті розповзтися по всіх щілинах.

Я раптом зрозуміла, що ніколи не записувала це як слід.

Іван побачив нас не відразу. Спершу прийняв від Степана монету, віддав йому кухоль відвару, вислухав коротку скаргу про ціну на лісові горіхи, потім тільки підняв очі.

Його погляд перейшов із мене на Данила.

Потім на книгу.

— Не дійшли до корчми короткою дорогою? — спитав.

— Дійшли, — сказав Данило. — Просто корчма була не там, де дорога очікувала.

Я подивилася на нього.

Іван теж.

Данило на мить замислився над власною фразою й додав:

— Я зрозумів, як це прозвучало.

— Добре, — сказав Іван. — Це вже половина справи.

Ми стали біля бокового столу, але не сіли. Я розгорнула книгу, знайшла сторінку зі знаком і поклала її так, щоб Іван бачив, а люди з зали — ні.

Данило стояв поруч. Трохи ближче, ніж треба для простого пояснення. Я могла відступити. Не відступила. Потім помітила, що не відступила, і це було зайвим знанням.

Іван нахилився.

— Це не письмо, — сказала я. — Остап каже, що це половина торгової мітки. Друга половина має бути на товарі. Мішку, бочці чи ящику.

Іван мовчав.

— Мотря сказала, що форма схожа на позначку, а не на слово. Ярема — що, якщо я правильно змалювала край, папір могли скласти ще вологим. Маринка біля млина чула вранці колеса на старій дорозі. Віз не заїхав у село.

За нашими спинами хтось засміявся. Хтось попросив ще хліба. Параска поставила на шинквас нову миску, і запах горохової юшки пішов по залі теплий, густий, майже мирний.

Іван дивився на зарисовку.

Потім дуже тихо сказав:

— Северину це треба показати.

Данило не заговорив.

Навіть не вдихнув для фрази.

Просто подивився на сходи.

Я теж подивилася.

З нашого місця не було видно дверей нагорі. Тільки нижній вигин сходів і тінь від поручня на стіні. Але цього вистачило, щоб уся корчма на мить стала інакшою: унизу люди платили за кашу, міняли гриби на хліб, сперечалися про горіхи, а над ними хтось, можливо, знав знак, який привів воза до старої дороги й не пустив його в село.

— Зараз? — спитала я.

Іван узяв зі столу кухоль, який хтось лишив порожнім, і поставив його в мийний таз.

— Не при всіх.

— Павло має знати?

— Павло має знати багато чого. Питання тільки, в якому порядку.

Це було майже смішно.

Після всіх Павлових порядків.

Я закрила книгу.

Данило ще стояв поруч. Плечем майже торкався мого рукава. Зала шуміла, але в цьому шумі було щось добре: не всяка таємниця вбиває життя навколо себе. Деякі таємниці змушують людей міцніше триматися за хліб, монету, кухоль, чиюсь руку, навіть якщо рука стоїть поруч і її не торкаються.

Параска вийшла з кухні, поставила перед нами дві маленькі миски горохової юшки.

— Ви з ранку ходите так, ніби ноги вам видали без голови. Їжте.

— Ми не просили, — сказала я.

— Я вже чула сьогодні достатньо дурного, щоб не додавати до нього ваше голодне мовчання.

Данило взяв ложку.

Потім поклав.

— Я можу заплатити, — сказав він.

Параска подивилася на нього так, що ложка сама б заплатила, якби мала чим.

— Можеш, — сказала. — Але після того, як поїси. А то зараз даси мені не монету, а промову.

Іван ледь усміхнувся.

Данило слухняно взяв ложку знову.

Я дивилася на свою миску і думала, що треба записати три речі.

Перше: знак на клаптику паперу, ймовірно, є половиною торгової мітки.

Друге: віз на старій дорозі не заїхав у село.

Третє...

Я глянула на Данила.

Він їв обережно, ніби юшка теж могла бути частиною справи. На плечі в нього досі темнів слід від мокрого льону. Біля рукава, де сиділа бджола, він час від часу мимохіть напружував пальці, але не згадував про це вголос. Коли Степан за сусіднім столом спитав Івана, чи правда, що біля Горпининої знайшли “якогось чужого листа з таємними знаками”, Данило тільки опустив очі в миску й промовчав.

Уже втретє.

Я хотіла записати:

“Данило сьогодні допоміг”.

Речення було просте.

Небезпечне саме цим.

Писарка не повинна поспішати з такими словами.

Я залишила його між рядками.

Нагорі, десь за стелею, тихо рипнула дошка.

Іван почув.

Я почула.

Данило підняв очі.

Зала не почула. Зала їла, платила, сміялася, жила.

І це було правильно.

Бо поки в корчмі рахували монети, приймали гриби за хліб і сварилися через горіхи, у нас ще було трохи часу.

Не багато.

Але досить, щоб показати знак тому, хто, можливо, вже давно знав його другу половину.