Глава 17
Пліт
Ти збираєшся йти пішки до самого Свіржа? — голос Злати пробив туман так чітко, що я мало не спіткнувся об колію.
Я йшов ліворуч від воза, тримаючи долоню на вологому борту. Туман стояв густий — я бачив тільки край дошки та два струмені пари з кінських ніздрів, що танули десь під колесами.
— Я перевіряю міцність ґрунту на випадок відступу, — відповів я голосом людини, яка бачить карту наскрізь. — З воза видно лише те, що попереду. А збоку видно ще й узбіччя.
— У мене план, — оголосив я, наздоганяючи гнідого крок у крок, бо мовчання Кирила мене якось не задовольнило. — До розвилки — година. Переправа — до полудня. Ярмарковий двір — до вечора. Записаного розкладу нема, зате в голові він твердий, мов дошка.
Кирило поплескав віжками і нічого не сказав — так, ніби я щойно повідомив, що трава зелена.
— А якщо Северин знову замовкне у найгіршу мить? — спитала Злата. — Це теж по розкладу?
— Це запас часу, — відповів я з гідністю. — Я його вже заклав.
— А якщо я вирішу, що твоя хода надто гучна для таємної місії?
— Тоді я йтиму тихіше, — сказав я. — Але однаково за планом.
Злата пирснула — тихо, в кулак, наче їй раптом стало холодно й вона просто кашлянула. Кирило й бровою не повів.
Торбу з Парасчиним вузлом я ніс на собі — так було справедливо, і так було за планом. На задній лаві, між Златою і Северином, лежала згорнута попона Кирила — про всяк холодний вечір.
Северин на лаві ледь повернув голову, вдивляючись у темні кущі ліщини, що пропливали повз нас, і від того його погляду мені на мить здалося, що мій план — тонка шкірка на чомусь більшому й темнішому, що ховається в тих кущах.
Біля старого повороту, де дорогу перетинало коріння верби, Кирило раптом зіскочив з передка, узяв коня під вуздечку і повів його нижче колії, обходячи розмитий край дороги. Кілька кроків він ішов з того боку коня, пригнувшись до вуздечки, окремо від воза, мовчки, — і якби хтось дивився зараз із узгір'я, на возі лишилося б тільки двоє на лаві. Потім він так само мовчки скочив назад на передок, і ми рушили далі, наче нічого й не було.
Колесо скрипнуло, наче хтось наступив на горло півневі, і віз зупинився.
Туман почав рідшати, відкриваючи низину, де стара дорога роздвоювалася. Ліворуч — крутий підйом на узгір'я, праворуч — пологий спуск у багнисту долину. Саме на розвилці наше праве колесо всілося в колію так глибоко, що Кирило мовчки зіскочив з передка, обійшов воза й довго дивився — то на колесо, то на глину, то на небо.
— За планом нам треба лівіше, — оголосив я, показуючи на верхню стежку. — Я бачив стару мапу в діда Валентина. Там кам'янистий ґрунт, він тримає колесо.
Кирило мовчки підняв руку і тицьнув пальцем у праву, нижню колію. У багні виднілися рівні, глибокі сліди чужого воза, що пройшов туди ж, куди й ми.
— Дід Валентин малював ту мапу до того, як ти народився, — зауважила Злата, не підводячи очей від його пальця. — Може, ярмарок туди вже переїхав.
— Кам'янистий ґрунт, — повторив я вже не так упевнено.
— А в твоєму плані записано, скільки глини по коліно ми зможемо пройти, поки ти згадаєш другий варіант?
— У доброму плані завжди є другий варіант, — відповів я. — Це й відрізняє план від блукання.
— За зміненим планом, — сказав я вголос, ніби саме це й мав на увазі з самого ранку, — йдемо праворуч.
Кирило хмикнув — щось середнє між згодою і сміхом — і взявся підпирати колесо гілкою, поки я обходив колію по краю, намагаючись не втратити ні гідності, ні чобота.
Злата злізла з воза, обережно ступаючи в глину. Дістала з моєї торби Парасчин вузол, розв'язала край і відламала шматок твердого, пахучого хліба. Простягла Кирилові.
— Їж, — сказала вона.
Кирило вкусив із таким хрускотом, що мені на мить стало заздрісно: він не сперечався з дорогою, він просто її знав.
Я підійшов до колеса, щоб підкласти камінь, і завмер із ним у руках. Северин стояв біля узбіччя й дивився вниз. У глині відбився свіжий слід чобота — надто рівний, надто глибокий і надто вузький для сільського постола. Добрий чобіт. Міський. І вів він не назад, а далі, до переправи.
Северин нічого не сказав. Просто відступив крок, ховаючи слід від чужих очей. Але я вже бачив. І камінь у моїх руках раптом здався важчим, ніж мав бути: ми не самі на цій дорозі.
Малий ярмарковий двір біля переправи пах мокрим деревом і конопляною олією з відкритої бочки під навісом. У глибині лежали два мішки вовни й стояв глиняний глечик на перевернутому ящику. Двір був обнесений низьким тином, і за ним я вже бачив саму переправу — низку колод, прив'язаних до палів. Біля воріт, на товстій колоді, сидів кремезний чоловік у шкіряному фартуху, з дерев'яною дощечкою для платні на коліні та пером за вухом.
Кирило лишився на передку, тримаючи віжки. Ми втрьох підійшли до колоди. Я відкашлявся, вирівнюючи спину, — настав час для третьої частини плану: показати, що ми люди зі справою, а не селяни, що заблукали.
— Добрий день, — почав я голосом, який, як мені здавалося, личить людям із важливою справою. — Ми прямуємо до Свіржа. У нас...
Кінь Кирила голосно й соковито пирхнув, перебивши мене на півслові. Чоловік на колоді навіть не підвів голови — записував щось на дощечку, наче нас узагалі не існувало.
Я набрав повітря вдруге.
— У нас лист, — почав я знову, гучніше.
Перо на дощечці не зупинилося. Так, ніби я говорив кущам.
— Один віз, четверо людей, один кінь, без товару, — сказала Злата, виступаючи на пів кроку вперед. Голос рівний, як лінійка. — Платимо за переправу і прохід.
Я подивився на її руки — вони лежали спокійно, одна на другій, без жодного тремтіння. Мені так рівно говорити зроду не вдавалося, навіть коли я тільки думав, що говорю рівно.
Чоловік нарешті підвів очі. Подивився на Злату, потім на мене, потім на воза за воротами.
— Без дозволу ніхто не в'їде, — буркнув він, витираючи перо об фартух. — А ви хто такі?
— Ми люди, — почав я втретє, — з дорученням, яке...
Чоловік нарешті глянув на мене — не на обличчя, а кудись повз плече, туди, де стояв віз. Так дивляться на дощ, що ще не почався, але вже пахне.
Я відкрив рота, щоб згадати про лист і печатку. Але Северин, що досі стояв у півтіні навісу, ступив крок уперед.
— Нам дозволено прибути, — сказав він. Не голосніше, ніж треба.
Чоловік завмер. Перо в його руці зупинилося. Він подивився на Северина — на тканину його манжети, на те, як той тримав спину, — і мовчки поклав перо на дощечку.
— Пліт чекає.
Я закрив рота і зробив вигляд, що саме так і планував: моя промова була лише відволіканням, а справжня сила — в тиші тих, хто знає слова. Дозволено. Я покрутив це слово в голові, як чужу монету, — і не знайшов, до чого його прикласти. Хоча десь під ребрами вже засіла думка, що в цьому світі мій план — не найгостріша зброя за столом.
Поки Стах — так, виявилося, звали перевізника — готував пліт, Кирило відв'язав коня і повів до конов'язі під верболозом напувати. Кінь пив довго, з тим самим спокоєм, з яким робив усе інше на цій дорозі, а Кирило стояв поруч, тримаючи повід однією рукою, і дивився кудись за річку, наче там теж було щось, варте уваги.
Ми втрьох лишилися стояти біля воза: Злата ліворуч, я праворуч, Северин спирався на борт.
Через відкриті ворота пройшов чоловік середніх років із мішком борошна на плечі. Не зупинився, лише кинув через плече Стахові:
— А чи не питав тут хтось про чоловіка, що зветься Северином? Чужак такий, у добрих чоботях.
Я відкрив рота — сказати "ні", затулити собою це ім'я. Злата ледь торкнулася пальцями мого рукава. Один дотик — і я замовк.
Северин не повернув голови. Лише тінь біля його очей на мить стала глибшою.
— Імен не знаю, — знизав плечима Стах. — Вози їдуть, люди їдуть.
Перехожий кивнув і пішов до переправи. Я дивився на порожнє місце біля конов'язі, де мав би стояти Кирило. Поки його не було — нас біля воза лишалося троє: Злата, я, Северин. Хтось ішов попереду і питав про Северина на ім'я.
Я подивився на Злату. Вона дивилася у відповідь — довго, серйозно, без жодної шпильки — і ледь кивнула. Вона порахувала це раніше за мене.
Спуск до плоту був вузький і слизький, наче хтось навмисне змастив його жиром. Кирило вже стояв на плоту, тримаючи віжки. Северин ступив на дошки першим, тримаючись за стояк. Злата йшла переді мною — і раптом ковзнула, змахнувши рукою в порожнечі.
Я не думав. Кинувся вперед і схопив її за лікоть.
Вона втрималась. Пальці інстинктивно вчепилися в мій зап'ясток — і затрималися довше, ніж було потрібно для рівноваги. Я відчував її пульс під тонкою шкірою. Вона нічого не сказала. Я теж. Ми просто стояли на слизькій дошці, тримаючи одне одного, поки вітер з річки не змусив нас рушити далі.
— Пліт двох одразу не любить, — буркнув Кирило, не підводячи очей від каната. — Або тримайтесь, або по одному.
Це, здається, було найдовше речення, яке я чув від нього за весь ранок.
На плоту було тісно й холодно. Я розв'язав торбу, дістав Парасчин вузол і намацав, крім хліба, суху чисту онучу. Мовчки простягнув її Златі. Вона глянула на онучу, потім на свій промоклий чобіт.
— Дякую, — сказала вона рівно.
Кирило й далі вдавав, що зайнятий канатом. Северин дивився у воду.
— А в тому вузлі є ще щось для непередбачених випадків? — спитала раптом Злата, натягуючи суху тканину на п'яту.
— Голка з ниткою, — відповів я. — Але це вже на випадок, якщо хтось порве план.
Вона не всміхнулась, але й не сказала нічого у відповідь — а це, як я вже встиг зрозуміти за день, було майже те саме.
Пліт ударився об інший берег глухим, дерев'яним звуком. Кирило першим повів коня на твердий настил, перевіряючи кожну дошку ногою, перш ніж пустити на неї копито. Я допоміг Златі зійти, несучи торбу з вузлом. Ми вже збиралися рушати стежкою вгору, коли Злата раптом зупинилася і подивилася під ноги — на широку дошку настилу біля самого стовпа з канатом.
Вона нахилилася і провела пальцями по ледь помітній подряпині на дереві. Свіжій, з гострим краєм. Я підійшов ближче, все ще тримаючи торбу так, ніби від цього щось залежало. Форма подряпини повторювала знак, який ми вже бачили — на дошці в корчмі, на мішковині, на застібці. Тільки тут вона була свіжою.
Злата підвела очі на Северина. Він уже стояв поруч, не торкаючись дошки. Рука, що потяглася було поправити комір сорочки, так і завмерла на півдорозі.
— Це свіже, — тихо сказала Злата.
Северин повільно випростався і подивився на дальній ліс, що темнів за пагорбом.
— Це не для дороги, — сказав він так тихо, що мені довелося напружитися, щоб почути. — Це для тих, хто знає, де дорога має обірватися.
Більше він нічого не пояснив. Просто повернувся і пішов стежкою вгору. Я стояв з Парасчиним вузлом у руках, дивлячись на подряпину в дереві, і вперше за весь день не мав жодного речення, яке хотів би проголосити.
Вогнище потріскувало, кидаючи довгі тіні на стару кам'яну межу. Ми зупинилися на узліссі під двома вербами, далеко від чужих очей. Ноги в мене гуділи після цілого дня ходьби, і я вдячно опустився на траву, яку Кирило вже встиг підгорнути до вогню. Кінь, накритий попоною, тихо жував щось біля молодого дуба.
Кирило сидів біля вогню і маленьким ножем нарізав сало — справжнє, з часником і чорним перцем. Він робив це так само, як усе інше за день: без поспіху, без жодного зайвого руху, ніби ніж сам знав, де зупинитися. Запах диму й сала змішався в повітрі, і навколо нас ніби стало трохи тісніше й трохи безпечніше.
Злата сиділа на сухому камені, перекинувши край плаща через коліно. Відкрила книгу, подивилася на чисту сторінку, повільно закрила її і поклала долоню на обкладинку. Сьогодні вона не писатиме.
— Не записуєш? — спитав я.
— Не все підлягає чорнилу, — відповіла вона, не дивлячись на мене.
— Я не боюся дороги, — тихо сказав я. — Я боюся, коли ти йдеш попереду, а я не бачу, чи ти ступила твердо.
Злата не відповіла одразу. Довго дивилася на іскри, що злітали в темне небо.
— То йди поруч, — нарешті сказала вона. — Тільки не командуй кожною калюжею.
Кирило вдав, що нічого не чує, і простягнув мені шматок сала на кінчику ножа. Я взяв його. З темряви, де сидів Северин, прийшло тихе питання:
— Що сьогодні було твоїм планом, Даниле?
Я подивився на вогонь. На Злату. На Кирила, що жмурився від диму. Згадав туман, розвилку, слід чобота, переправу, подряпину на дошці.
— План просить відпочинку, — відповів я.
Кирило прихлопнув долонею іскру, що впала на рукав, і поклав сало назад у полотнину — до завтра. Северин у темряві більше нічого не питав.
Я ліг на спину, дивлячись у зоряне небо. Вогнище повільно стишувалося. Десь позаду, за лісами й пагорбами, стояла Вишенька і тримала нас невидимою ниткою. Я заснув раніше, ніж встиг про це подумати ще раз.
Твоя думка
Чи сподобалась тобі ця глава?
Уже проголосувало: 6
Дякую, що читаєте – кожна підтримка наближає книжку.
